Помню, тогда медленно капал дождь. Как будто кто-то плакал в небесах. Дождь был бесшумен. Капли дождя были одинаковыми и серыми в душе: однообразная форма, состав. Ветер спал, но в тоже время он был. Он незаметно протискивался между прохожими. Но им не было до этого дело. А ведь ветер грустил, ему было плохо в этом мире, как за решеткой. Листья медленно падали на землю - это был их приговор, их казнь. Но живя последние мгновенья, они старались украсить наш мир, переливаясь серыми оттенками. Лужи были невероятно стеклянными, подавленными, ведь они не могли жить в спокойствии. Все время, каждую минуту, кто-то нарушал их сон. Все превращалось в замкнутый круг. Но только люди шли вперед, не обращая внимания на конец жизни других...
кщо людину виховувати в атмосфері добра, то добро залишиться у її душі на все життя. а якщо навпаки завжди кричати і проявляти зневагу, то самі знаєте... що бажаєте то і маєте. саме тому на мою думку, твердження "вчися доброму погане на ум не прийде" - правильне. як доказ можу навести образ Чіпки із твору Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні". Чіпка зростав у зневазі своїх однолітків і односельчан.це послугувало мотивом до озлоблення і ненависті до оточення, що згодом вилилось в тяжкий злочин - вбивство цілої сім"ї. ще прикладом даної думки є образ Докії з твору Бориса Грінченка "Каторжна". дівчинку з самого дитинства принижували і відштовхували від себе найближчі люди. ось вона перетворилась в злосовісну людину, що згодом вирішила підпалити будівлю через зраду. отже, висновок за вами, читачі. поміркуйте над тим, щоб було якби ми вчилися поганому, а не навпаки...
