На сьогоднішній день державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» став значним культурним науково-методичним центром з вивчення історії України періоду XVII—XVIII століть в контексті європейської історії; 1994 року в музеї створено постійно діючу виставку «Козацька держава». Інтерес до діяльності заповідника проявляють засоби масової інформації України, Росії, Швеції та інших держав, науковці, громадськість. Заповідник «Поле Полтавської битви» єдиний в Україні входить до ІАМАМ — Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО, включений до всесвітнього туристичного маршруту.
Кожен скаже, що добре і з повагою. Це на словах. А чи так завжди буває на ділі?
У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і - найголовніше - вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.
Ось це найголовніше. Часто не матеріальні проблеми переносяться людьми похилого віку найболючіше, а відчуття покинутості. Адже і вони були молоді, як ми сьогодні. З їх працею пов'язано все те, чого досягло наше суспільство. Вони-то і створювали фундамент цих досягнень. Будинки, в яких ми живемо. Дороги, по яких їздимо. І ще вони, як і ми, дружили і закохувалися, будували сім'ї, ростили дітей. Без цього і батьків наших, і нас самих просто не було б.
Час бере своє. У старих і сили вже не ті, і здоров'я підводить. Зате є і знання, і величезний життєвий досвід. Часом ми ображаємося на зайві повчання, не можемо терпляче вислухати поради старших, вважаємо, що вони нічого не розуміють в наших проблемах. Може бути, літнім людям не завжди легко наздогнати сучасний ритм життя. Але вони хочуть нам добра! Що ж, ми повинні бути терплячими, навіть якщо порада не найвдаліша.
Я, наприклад, дуже дружу з бабусею. Вона цікаво розповідає про свою юність, яка припала на важкі післявоєнні роки. Розповідає про те, як вчилася і працювала, як познайомилася з майбутнім своїм чоловіком - моїм дідусем. Як народився у них довгожданий первісток - мій батько, а потім його маленька сестричка. Бабуся досі і по господарству мамі допомагає, і мені при нагоді консультацію по літературі дає. Нехай вона ще багато років залишається такою бадьорою, але якщо коли-небудь роки візьмуть своє і підведе здоров'я, хіба ми вважатимемо її тягарем, хіба не підтримаємо, не оточимо турботою?
На сьогоднішній день державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» став значним культурним науково-методичним центром з вивчення історії України періоду XVII—XVIII століть в контексті європейської історії; 1994 року в музеї створено постійно діючу виставку «Козацька держава». Інтерес до діяльності заповідника проявляють засоби масової інформації України, Росії, Швеції та інших держав, науковці, громадськість. Заповідник «Поле Полтавської битви» єдиний в Україні входить до ІАМАМ — Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО, включений до всесвітнього туристичного маршруту.
У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і - найголовніше - вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.
Ось це найголовніше. Часто не матеріальні проблеми переносяться людьми похилого віку найболючіше, а відчуття покинутості. Адже і вони були молоді, як ми сьогодні. З їх працею пов'язано все те, чого досягло наше суспільство. Вони-то і створювали фундамент цих досягнень. Будинки, в яких ми живемо. Дороги, по яких їздимо. І ще вони, як і ми, дружили і закохувалися, будували сім'ї, ростили дітей. Без цього і батьків наших, і нас самих просто не було б.
Час бере своє. У старих і сили вже не ті, і здоров'я підводить. Зате є і знання, і величезний життєвий досвід. Часом ми ображаємося на зайві повчання, не можемо терпляче вислухати поради старших, вважаємо, що вони нічого не розуміють в наших проблемах. Може бути, літнім людям не завжди легко наздогнати сучасний ритм життя. Але вони хочуть нам добра! Що ж, ми повинні бути терплячими, навіть якщо порада не найвдаліша.
Я, наприклад, дуже дружу з бабусею. Вона цікаво розповідає про свою юність, яка припала на важкі післявоєнні роки. Розповідає про те, як вчилася і працювала, як познайомилася з майбутнім своїм чоловіком - моїм дідусем. Як народився у них довгожданий первісток - мій батько, а потім його маленька сестричка. Бабуся досі і по господарству мамі допомагає, і мені при нагоді консультацію по літературі дає. Нехай вона ще багато років залишається такою бадьорою, але якщо коли-небудь роки візьмуть своє і підведе здоров'я, хіба ми вважатимемо її тягарем, хіба не підтримаємо, не оточимо турботою?