«Життя прожити — не поле перейти», — говорить народна мудрість. Здавна люди помітили, що не існує тих, хто був би щасливим в усьому. Хто має багатство, той не має душевного спокою, і навпаки. А що краще? Важко сказати.Немає людини, життя якої проходить абсолютно щасливо. Чому? Оскільки в житті завжди є труднощі. Через них повинен пройти кожного. Якщо ж людина ніколи не випробовувала жодних проблем, вона перестає бути людиною. Йдучи життєвим шляхом, ми увесь час вчимося. Це навчання неможливо пройти теоретично, його пізнають лише з власної практики.Життю здається складною, тому що ми не бажаємо сприймати її такий, яка вона є. Людина часто буває невдоволений своїм життям, заздривши іншим, адже завжди є хтось красивіше, багатіше, успішніше, щасливіше, ніж він сам. Але це тільки на перший погляд, оскільки абсолютно у кожної людини є свої проблеми, свої «скелети в шафі». Якщо замислитися глибше, то розумієш, що так само завжди є хтось набагато нещасніше тебе, і твої проблеми порівняно з його горем — дрібниці. Тому потрібно радіти просто тому, що ти живеш, насолоджуватися кожним прожитим днем, адже час спливає дуже швидко.Люди завжди прагнуть прожити своє життя так, як вони цього хочуть. Мрії — це прекрасно, але десь існує межа, за якою мріянь бути не може. Адже людина повинна мріяти про те, чого він може колись досягти. Інакше мрії розбиваються, а на серці залишається тільки біль.Люди часто вибирають в житті легші шляхи. Але чи завжди вони є кращими? Чи навряд. Коли ховаєшся від труднощів, уникаєш справжнього, повноцінного життя. Чому? Оскільки якщо вона повна — це і радістю, і горем.Життя може здаватися страшним, жорстоким, якщо не розуміти її. Так що ж робити? Завжди боятися або приймати її такий, яка вона є і буде? Напевно, друге. Але ще третє. Це — смерть. Але не розмовлятимемо на цю тему.Людське життя важке не лише через фізичну роботу, а і через роботу душевну. Без останньої людина перестає бути людиною. Багато хто в гонитві за матеріальними благами забуває, що найважливіше в життя — душевний спокій. А його має тільки той, хто присвятив себе іншим людям.Гаутама був правий, коли сказав: «Життя є страждання». Щоб позбавитися від цього страждання, кожен повинен шукати свій шлях. Але слід пам’ятати, що шлях у людини тільки один. Якщо він втратить його — втратить і себе.
«Євгеній Онєгін» - один із кращих добутків російської літератури дев'ятнадцятого століття. У цьому романі мене вразив образ Тетяни Ларіній. Чутливість, сентиментальність Тетяни, її духовна височина, чистота, здатність співпереживати й розуміти те, чого не бачать інші, тягне до неї. Саме тонкий внутрішній мир робить Тетяну особливої, неповторної. Пушкіна мистецьки пише портрет своєї улюбленої героїніУ ньому немає чіткого опису зовнішнього вигляду, але зате у всій вроді відбивається її душа:Дика, сумна, мовчазна,Жак лань лісова боязка...Замисленість, її подругаВід самих колискових днів,Теченье сільського дозвілляМріями прикрашала їй.Можна писати ще й ще, але образ Тетяни залишиться незбагненним, малоуловимим і таємничим. Душа її тісно пов'язана із природою. Пейзажі, на тлі яких протікають події, добудовують, доповнюють стану, почуття героїні, прекрасно виражаючи те, що важко описати словами. Тетяна романтична й сентиментальна... Її тягнуть романи, що заміняють їй недолік щиросердечного спілкування, що дають їжу для її розуму й уяви; подання про життя в Тетяни складається також під впливом романів. Для себе вона вже створила свого героя, свій ідеал. У нього риси коханця Юліи Вольмар, Вертера, Грандисона. Він (як і сама Тетяна) неповторний, своєрідний, шляхетний, повний особливостей. Коли прийшла пора любові, цьому ідеалу призначено було втілитися в Онєгіні. Що тягне до нього Тетяну? Може бути, незалежність, несхожість на всіх, кого вона знала раніше? Важко сказати, що саме.Поступово Онєгін, лицар в очах Тетяни, відкривається їй з іншої сторони - як скептик, реаліст, не здатний любити (у той момент). Це мучить неї, вона намагається зрозуміти свій кумир - і до кінця не може. Після щиросердечного пориву, що виразився в жагучому, романтичному листі, вона попадає під холодний дощ морализатор-ских сентенцій ОнєгінаДуель перевернула життя всіх героїв роману. Євгеній, Ольга залишають село. Все це залишає глибокий слід у душі Тетяни, її характері й долі, однак любов не згасла - вона жива, але тепер Тетяна зрозуміла, що жити одними почуттями не можна, не завжди їх треба проявляти відкрито. Але час летить. Тетяна вже «не дитя», і на настійну вимогу матерівона їде в Москву, де неї вмовляють вийти заміж за генерала. І Тетяна з «ніжної дівчинки» перетворюється в бездоганну, вишукану «законодавицю зал». Її гордість, шляхетність, витончена смак - справжні. А неприступність, байдужість і безтурботність - це маска, що змушена носити Тетяна під тиском суворих законів світла. І хоча, незважаючи ні на що, її почуття живуть, наповнюють їй серце, але вони заховані, замкнені. А в душі вона залишається колишньою Таней, рветься назад: у старий будинок, у поля, ліси, у мир, де вона жила, не приховуючи своїх почуттів, де їй не потрібна була маска. Але навіть у світському оточенні вона не може стримати свої почуття до Онєгіна:Ока його не піднімаєИ, не зводячи з його очей,Від жадібних вуст не віднімаєБайдужої руки своєї...И все-таки, незважаючи на всю глибину своїх почуттів, коли їй «виразно всі», коли вона розділяє любов Онєгіна, Тетяна не може звільнитися від думки свого суспільства. Вона відмовляє Онєгіну. У цьому її трагедія. Трагедія всіх героїв. Вони не розуміють один одного, перебуваючи під гнітом суспільних забобонівЧому мені подобається Тетяна? Може бути, тому що ми з нею в чомусь схожі? У ній є нескорима потреба почувати, любити, що зустрічається тепер усе рідше й рідше. У чомусь я з нею, напевно, не згодна, але її чистота й неординарність натури, її здатність перетворювати, її духовність мене вражають. Я многому від її навчилася, пройшовши з нею весь складний, незрозумілий, у чомусь гіркий шлях. Ми стали теперішніми подругами, і мені було жаль із нею розставатися
