За своє життя Тарас Григорович Шевченко намалював багато автопортретів. Частина з них не зберіглася і про них відомо тільки з листів або спогадів сучасників. Але є автопортрети, які стали дуже добре відомими.
Найзнаменитіших автопортретів Шевченка два: перший автопортрет молодого Шевченка, написаний олійними фарбами у 1840-41 роках, і автопортрет у шапці й кожусі 1860 року, де Шевченко вже доволі немолодий.
Автопортрет Тараса Шевченка у шапці й кожусі - це офорт, створений в 1860 році за світлиною А. Деньєра, яка була зроблена у 1859 році. Сучасники поета вважали саме цей автопортрет найвдалішим. Зараз цей автопортрет поета зберігається у Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка.
Портрет вражає бездоганною технікою виконаня. Офортний штрих цього портрета дуже виразний та експресивний. Усе зображення вкрито штрихуванням; смушеву шапку й комір кожуха теж передано енергійним штрихом. Це надає автопортрету деякої суворости. Шевченко вийшов як живий: коли дивишся на портрет, виникає відчуття, що намальований поет начебто дивиться в очі глядачам. На портреті є підпис автора, монограма у колі та дата написання.
Той відкинув лук і, ПРИЧАЇВШИСЯ за виваленим коренем, ухопив обіруч свій важкий топір і, коли медвідь, МАЦАЮЧИ, добирався до знайомої собі щілини, він з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква.
І коли часом стара бабуся, СИДЯЧИ в запічку та ПРЯДУЧИ грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута,— діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози.
А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, ЗІТХАЮЧИ, шепчуть: "Ах, яка ж то красна байка!"
Тухольські громадяни, ВИДЯЧИ її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, ПОГОВОРЮЮЧИ.
Боярські слуги від півночі звивалися, ПРИГОТОВЛЯЮЧИ для гостей їду на цілий день, НАПОВНЮЮЧИ шипучим медом і яблучником подорожні боклаги.
За своє життя Тарас Григорович Шевченко намалював багато автопортретів. Частина з них не зберіглася і про них відомо тільки з листів або спогадів сучасників. Але є автопортрети, які стали дуже добре відомими.
Найзнаменитіших автопортретів Шевченка два: перший автопортрет молодого Шевченка, написаний олійними фарбами у 1840-41 роках, і автопортрет у шапці й кожусі 1860 року, де Шевченко вже доволі немолодий.
Автопортрет Тараса Шевченка у шапці й кожусі - це офорт, створений в 1860 році за світлиною А. Деньєра, яка була зроблена у 1859 році. Сучасники поета вважали саме цей автопортрет найвдалішим. Зараз цей автопортрет поета зберігається у Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка.
Портрет вражає бездоганною технікою виконаня. Офортний штрих цього портрета дуже виразний та експресивний. Усе зображення вкрито штрихуванням; смушеву шапку й комір кожуха теж передано енергійним штрихом. Це надає автопортрету деякої суворости. Шевченко вийшов як живий: коли дивишся на портрет, виникає відчуття, що намальований поет начебто дивиться в очі глядачам. На портреті є підпис автора, монограма у колі та дата написання.
Той відкинув лук і, ПРИЧАЇВШИСЯ за виваленим коренем, ухопив обіруч свій важкий топір і, коли медвідь, МАЦАЮЧИ, добирався до знайомої собі щілини, він з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква.
І коли часом стара бабуся, СИДЯЧИ в запічку та ПРЯДУЧИ грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута,— діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози.
А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, ЗІТХАЮЧИ, шепчуть: "Ах, яка ж то красна байка!"
Тухольські громадяни, ВИДЯЧИ її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, ПОГОВОРЮЮЧИ.
Боярські слуги від півночі звивалися, ПРИГОТОВЛЯЮЧИ для гостей їду на цілий день, НАПОВНЮЮЧИ шипучим медом і яблучником подорожні боклаги.