Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір'ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.
Я дуже люблю квіти, їх аромати, яскраві пелюстки. Моя улюблена квітка — незабудка.
Яке ласкаве ім’я у моєї квітки. І сама вона прекрасна. П’ять пелюсточок, синіх-синіх, ніжніших від неба, а посередині знаходиться жовте сердечко. Незабудки не вигорають, не відцвітають, не тьмяніють на гарячому літньому сонечку. Цвітіння квітки, маленької, як нігтик дитини, м’яке, чисте, довірливе. Подивишся на неї раз — повік не забудеш. Адже у ній поєднані разом і краса, і простота, і вічність.
Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір'ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.
Я дуже люблю квіти, їх аромати, яскраві пелюстки. Моя улюблена квітка — незабудка.
Яке ласкаве ім’я у моєї квітки. І сама вона прекрасна. П’ять пелюсточок, синіх-синіх, ніжніших від неба, а посередині знаходиться жовте сердечко. Незабудки не вигорають, не відцвітають, не тьмяніють на гарячому літньому сонечку. Цвітіння квітки, маленької, як нігтик дитини, м’яке, чисте, довірливе. Подивишся на неї раз — повік не забудеш. Адже у ній поєднані разом і краса, і простота, і вічність.