Ти знаєш, перемикаючи телеканали телевізора, я помічаю, що на нашому телебаченні прокручується велика кількість російськомовних серіалів, фільмів і передач. мені особисто, це не дуже подобається, адже якщо ми боремося за національну незалежність, ми маємо поважати свою мову і дивитися серіали, фільми та інші програми чи перекладені нашою мовою, чи зняті також нашою мовою. - о, я повністю із тобою згоден, але ти знаєш, уся проблема, на мою думку, у тому, що наш кінематограф, ще не дійшов до того рівня розвитку, який зараз мають американські компанії, британські, французькі чи італійські. ситуація майже, як із музикою. більшість із нас слухають закородоних виконавців, думаю, що це зумовлено тим, що зараз лише одиниці вітчизняних виконавців, різноманітністю жанру свого виконання можуть задовольнити наші - так. особисто я можу назвати хоч би п'ять більш-менш нормальних, як на мене, виконавців. можливо, така моя оцінка сучасного українського мистецтва зумовлена моїми теперішніми - а скажи мені, друже, книги у перекладі якою мовою ти полюбляєш більше читати? - ой, знаєш, моє, любляче україну, серце прагне сказати, що українською мовою, але насправді, мені краще читати ту чи іншу книгу мовою її оригіналу, адже ж автор укладав серце у цей твір, описував якісь свої погляди, переживання. підбирав саме ті слова, які, на його думку, вірно опишуть те чи інше почуття, а перекладачі, які б хороші і кваліфіковані вони не були, але дослівно і так, аби не знищити зміст твору, не зможуть перекласти ніякий твір. - так-так, але це ж усього проблема мовного бар'єру, яку ніхто не зможе знищити. - знаєш, я ось недавно читала(ав) джеймса джойса і маю сказати, що порівнявши переклади російською і українською мовою, була(був) приємно вражена(ний). його твір "улісс" викликав у мене просто бурю почуттів та емоцій.просто захоплюючий філософський роман, раджу тобі також його прочитати! - може якось пізніше, просто зараз я "захлинаюся" творчістю хвильового. його твори не просто надихають, вони змушують думати на ними, перечитувати у пошуках нового, ще одного змісту. - згоден(на) з тобою, наша література повна неперевершених художників епохи та майстрів слова, як не просто зачіпають за живе, а ще й залишаються глибоко у пам'яті читача, залишаючи відчутний відбиток у його почуттях. - я без сумнівів скажу, що згоден(на) з тобою на усі сто відсотків! наша мова - неперевершена мелодична пісня, а література - вірний друг, порадник і учитель.
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.