Вікентій (Вікенс) Хвойка народився 21 лютого 1850 р. в чеському місті Семіні. В 1864 р. по закінченні комерційного училища в місті Хурдимі Вікентій переїхав до Праги. Там він захопився вивченням давньої історії та старожитностей.У 27-річному віці Вікентій оселився у Києві й почав викладати німецьку мову та малювання, займався агрономічною наукою. Він дедалі частіше повертався до свого захоплення стародавньою історією. Наполегливо вивчаючи територію Києва, Вікентій В’ячеславович пильно стежить навіть за найменш значними земляними роботами в місті. У серпні 1893 р. Хвойка, стежачи за земляними роботами, що здійснювалися на Кирилівських висотах (точніше — по вул. Кирилівській, 81), помітив у розрізі гори, на глибині 19 м, якусь круглу жовтувато-білу пляму, яка зблизька видалася йому бивнем мамонта. За ним професор Київського університету В. Антонович припустив, що на цьому місці була стоянка первісних людей. Так стараннями В. Хвойки було відкрито знану тепер в усьому світі Кирилівську палеолітичну стоянку поблизу центру Києва, результати досліджень якої ввійшли в усі узагальнюючі праці з палеоліту й підручники з історії та археології. Розкопки тривали на досить значній площі, яку займало поселення. Окрім В. Хвойки до цих робіт були залучені знані вітчизняні й зарубіжні археологи, зокрема французи А. Бодрі та Ж. де Бай. Було виявлено фрагменти житла, різноманітні кремінні знаряддя і таке інше. З відкритої В. Хвойкою Кирилівської стоянки первісної людини почався якісно новий етап вивчення пам'яток палеоліту в Російській імперії, період, коли вони стали всесвітньо відомими. Велика площа (9 тис. кв. м) Кирилівської стоянки з численними виразними культурними залишками — перша знахідка на території Російської імперії пам'ятки палеолітичного мистецтва, яка одержала світовий розголос (уламок мамонтового бивня з різьбленням), і розташування стоянки в Києві — "матері міст руських" — усе це сприяло широкій її популярності в імперії та за кордоном. У наступні роки В. Хвойка відкрив іще кілька палеолітичних стоянок — як у Києві, так і в інших місцях України. Виявлення "особливої неолітичної культури", як влучно означив трипільську археологічну культуру її першовідкривач, почалося теж із Києва, з Кирилівської стоянки. Розкопуючи її наступного року, дослідник знайшов у великій кількості фрагменти грубої кераміки, кістки тварин та черепки, що лежали в якихось приміщеннях типу землянок, які становили окремий культурний шар (площею чотири тисячі квадратних метрів). Протягом 1895—1896 рр. на висотах від Флорівської гори до Кирилівського монастиря він відкрив іще понад 70 таких землянок. Вивчення землянок навело Вікентія В'ячеславовича на думку, що представники цієї культури мали жити й нижче по Дніпру. До розкопок поблизу сіл Трипілля, Верем'я та Жуківка він узявся в березні 1897 р. Тут вчений поряд із землянками, подібними до кирилівських, відкрив новий вид пам'яток тієї самої культури. Це були майданчики з валькованими спорудами з обпаленої глини. Найбільше цих культурних залишків було знайдено в околицях села Трипілля. Вчений досліджував трипільську культуру понад десять років, поміж іншими роботами. Але найвагомішим його досягненням (після Трипілля) було відкриття на теренах України культур так званих "полів поховань". Подібні до них уже були відомі в Європі. Ці відкриття В. Хвойки припадають на 1899—1901 рр. Пам'ятки, що за типом могил здобули назву "полів поховань", В. Хвойка відкрив поблизу сіл Зарубинці, Черняхів та Ромашки Київської губернії. Ці поля він розглядав як пам'ятки місцевого населення, приналежного, на його думку, до давніх східних слов'ян. Приватне зібрання В. Хвойки стало основою археологічного відділу створеного наприкінці ХІХ ст. музею Товариства старожитностей та мистецтва — відділу, який на той час був одним із найбагатших в Європі. Більшість експонатів цих фондів походила з розкопок В. Хвойки. У зв'язку зі скрутним матеріальним становищем, він змушений був продати уряду за безцінь свою особисту колекцію старожитностей, аби тільки мати змогу продовжувати польові дослідження. Щоправда, її купили на гроші з міського бюджету й тому вона залишилася в Києві. Разом із М. Біляшівським Вікентій В'ячеславович був ініціатором створення вже згаданого Київського музею старожитностей та мистецтва, хранителем якого він був від початку й до своєї смерті. Він помер 2 листопада 1914 р. й похований на Байковому цвинтарі.
Літо... Найпрекрасніша пора. І я завжди з нетерпінням чекаю на нього. Влітку я допомагав бабусі в городі та дідусеві на пасіці. Коли я закінчував роботу вдома, то виходив на вулицю погуляти з друзями. Ми купалися в ставку, грали у футбол, збирали лікарські трави, але найбільше мені сподобалося ловити рибу. Одного разу мій тато, я та мій друг Віталик вирішили піти порибалити. Коли виходили, було темно, аж ось запалав небосхил - це сходило сонце. Спочатку воно освітило темні верхівки дерев, а через де-кілька хвилин ми побачили березовий гай і до цього ще сонний ставок. На траві блищали крапельки роси, здавалося, що це міріади зірок спустилися на землю. Біля оповитого вранішнім туманом ставка, своїм співом нас зустріли пташки в крилами журавель. Терпкий аромат польових квітів лоскотав ніздрі. Ми зупинилися на березі і у зручному місці розклали свої нехитрі снасті. Як по команді, закинули гачки з лескою у воду. Першим у воді застрибав поплавок у мого тата, ще хвилина - і тато витяг окунця. Потім я витяг карася. Мій друг Віталик не забарився і теж витяг карася. Втомлені, але веселі, з уловом ми поверталися додому. Першим нас зустрів мій собака Чара. Він швидко побіг до нас і почав обнюхувати і крутити руденьким хвостом. Але час, нажаль, спливає... Скоро закінчилися канікули, і треба було знову повертатися до міста, щоб продовжити навчання. Як чудово влітку!
Влітку я допомагав бабусі в городі та дідусеві на пасіці. Коли я закінчував роботу вдома, то виходив на вулицю погуляти з друзями. Ми купалися в ставку, грали у футбол, збирали лікарські трави, але найбільше мені сподобалося ловити рибу.
Одного разу мій тато, я та мій друг Віталик вирішили піти порибалити. Коли виходили, було темно, аж ось запалав небосхил - це сходило сонце. Спочатку воно освітило темні верхівки дерев, а через де-кілька хвилин ми побачили березовий гай і до цього ще сонний ставок. На траві блищали крапельки роси, здавалося, що це міріади зірок спустилися на землю.
Біля оповитого вранішнім туманом ставка, своїм співом нас зустріли пташки в крилами журавель. Терпкий аромат польових квітів лоскотав ніздрі.
Ми зупинилися на березі і у зручному місці розклали свої нехитрі снасті. Як по команді, закинули гачки з лескою у воду. Першим у воді застрибав поплавок у мого тата, ще хвилина - і тато витяг окунця. Потім я витяг карася. Мій друг Віталик не забарився і теж витяг карася.
Втомлені, але веселі, з уловом ми поверталися додому. Першим нас зустрів мій собака Чара. Він швидко побіг до нас і почав обнюхувати і крутити руденьким хвостом.
Але час, нажаль, спливає... Скоро закінчилися канікули, і треба було знову повертатися до міста, щоб продовжити навчання.
Як чудово влітку!