Розвиток мовлення. Письмовий стислий переказ тексту художнього стилю
Це була виняткова нічна операція. Тунель у каменоломнях, вузькоколійка з іржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якій солдати щось мали знайти. Вони не знали, що там заховано, ніхто не знав таємниць тієї замурованої штольні, до якої бійці вступили темної ночі, озброївшись заздалегідь ліхтариками.
Похмура тьма, сирість, грязюка, пліснява. Мов печерні люди, сторожкі, нашорошені від довкружної загадковості, недовірливо занурювались бійці у темряву, і ніхто не знав, що мали вони відкрити в цьому пеклі підземелля, в нутровищі гори. Може, тут склад якоїсь загадкової зброї, можливо, все тут заміновані ось-ось гримне вибух від найменшого необережного доторку?
Солдати рухалися в крайній напрузі нервів, аж доки у скупому світлі чийогось ліхтарика тьмаво зблиснуло золото музейної ліпленої рами... Рукавом гімнастерки сержант протер вкрите пилюкою давнє полотно, і перед бійцями, ніби з ілюзії, виникла...
До невпізнання змінилися враз серйозні солдатські обличчя, що їх ніби торкнулось неземне світло... Тієї ночі — вже в розташуванні батальйону - вони мовчазно стояли на варті довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до них звідти, де босонога висока жінка легкою ходою йде з немовлям по хмарах...
Навіки могла зникнути, в пітьмі штольні зітліти, згнити, а сталося інакше, її врятовано. І світло краси струмувало на кожного бійця, входило у його духовне єство, коли несли на чиємусь плащ-наметі чудом віднайдену, чудом врятовану Мадонну. І коли хтось з бійців у ті дні дивився на небо, на легкі хмарини, що пливли у високостях, то й там йому малювалося, як вона йде, босонога, по хмарах з італійським своїм дитям на руках, видобувшись із темряви сирої й похмурої штольні, йде у вічних сяйвах просто кожному з них навстріч (За О. Гончаром; 260 сл.).
Я НЕ ЗНАЮ КАК СДЕЛАТЬ ЭТОТ СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ❤️
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.