Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку. Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть. Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити… Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл. - Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись. Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…» - Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться. Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього: - Ікону давно продав? Антон вперся поглядом у темні очі Романа. - Давно. З рік тому, у місті. - Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати. - Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли. Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах. - Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…
Скопійовано із сайту "Uatvory" http://www.uatvory.ru/2015/02/perekaz-tekstu-ikona.html
Найбільше мені подобається Різдво. Це особливе свято для мене, адже саме на Різдво вся наша родина - і далека, і близька, - збирається разом за столом. Ми весело колядуємо, ділимось приємними спогадами та всіляко прославляємо новонародженого Христа. Також я люблю це свято, бо саме на Різдво у світі з'являється якась особлива атмосфера життєрадісності, єдності та тепла. Кожен народ Європи приєднується до святкування однієї події і це змушує тішитись, бо попри різноманітність менталітетів чи понять ми все одно схиляємось до одного - до духовності.
Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку. Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть. Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити… Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл. - Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись. Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…» - Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться. Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього: - Ікону давно продав? Антон вперся поглядом у темні очі Романа. - Давно. З рік тому, у місті. - Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати. - Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли. Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах. - Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…
Скопійовано із сайту "Uatvory" http://www.uatvory.ru/2015/02/perekaz-tekstu-ikona.html
Відповідь:
Найбільше мені подобається Різдво. Це особливе свято для мене, адже саме на Різдво вся наша родина - і далека, і близька, - збирається разом за столом. Ми весело колядуємо, ділимось приємними спогадами та всіляко прославляємо новонародженого Христа. Також я люблю це свято, бо саме на Різдво у світі з'являється якась особлива атмосфера життєрадісності, єдності та тепла. Кожен народ Європи приєднується до святкування однієї події і це змушує тішитись, бо попри різноманітність менталітетів чи понять ми все одно схиляємось до одного - до духовності.
Пояснення: