Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри.
Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об'єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа. На відміну від роману повість не має напруженого та завершеного сюжетного вузла, в ній часто відсутня єдність наскрізної дії, а тому типова форма повісті — це скоріше твори біографічного характеру, різні художні хроніки. Суттєвою відміною жанру повісті є її потенційна ліричність: Із всіх прозаїчних жанрів повість найближча до лірики. Цей жанр пов'язаний з роздумами, інколи цілком відкритими, прямими, авторськими.
У сучасному розумінні повість існує з першої половини XIX століття („Маруся”, „Сердешна Оксана” Г. Квітки-Основ'яненка). Подальша жанрова еволюція повісті пов'язана з творчістю Марка Вовчка („Інститутка”), Т. Шевченка („Художник”, „Музикант”). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький („Микола Джеря”), Б. Грінченко („Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”), І. Франко („Захар Беркут”), М. Коцюбинський („Fata morgana”), О. Кобилянська („Земля”). У літературі 20—30-х років XX століття провідне місце посідали повісті М. Хвильового („Санаторійна зона”), В. Підмогильного („Третя революція”), П. Панча („Голубі ешелони”).
Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри.
Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об'єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа. На відміну від роману повість не має напруженого та завершеного сюжетного вузла, в ній часто відсутня єдність наскрізної дії, а тому типова форма повісті — це скоріше твори біографічного характеру, різні художні хроніки. Суттєвою відміною жанру повісті є її потенційна ліричність: Із всіх прозаїчних жанрів повість найближча до лірики. Цей жанр пов'язаний з роздумами, інколи цілком відкритими, прямими, авторськими.
У сучасному розумінні повість існує з першої половини XIX століття („Маруся”, „Сердешна Оксана” Г. Квітки-Основ'яненка). Подальша жанрова еволюція повісті пов'язана з творчістю Марка Вовчка („Інститутка”), Т. Шевченка („Художник”, „Музикант”). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький („Микола Джеря”), Б. Грінченко („Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”), І. Франко („Захар Беркут”), М. Коцюбинський („Fata morgana”), О. Кобилянська („Земля”). У літературі 20—30-х років XX століття провідне місце посідали повісті М. Хвильового („Санаторійна зона”), В. Підмогильного („Третя революція”), П. Панча („Голубі ешелони”).