Щоб осмислити етюд І. Нечуя­Левицького «Ніч над Дніп-

ром», його треба прочитати не один раз. Бо це фактично трип-

тих*, складники якого рівні за обсягом, однаково насичені та-

кими густими епічними словесними мазками, що вимагають

від читача неабиякої асоціативно­образної уяви, поєднання

сприйманої форми, кольорів, їх відтінків, динаміки, гармо-

нійного співвідношення. Сприймання таких словесних малюн-

ків орієнтоване на вміння утримувати в уяві цілісну картину.

Крім того, оповідач спирається на європейську міфопоетику*,

активізуючи у свідомості читача додаткову фонову інформа-

цію. Через те оповідання­пейзаж Нечуя репрезентує україн-

ську прозу другої половини XIX ст. у світовому контексті як

інтелектуальну, як прозу не лише про сільський та пролетар-

ський побут, про сільських «батюшок та матушок», новітню

інтелігенцію, а й про європейську Україну.

Усім відомо, що Нечуй­Левицький був майстром слово-

писання мальовничих краєвидів Надросся, де він народився

і зріс. Але й Дніпро, Дністер, Чорне море, безмежні степи,

бессарабські села, Карпатські гори, чудові панорами Києва,

гарячі південні барви Одеси й Кишинева привертають увагу

художника слова. Пейзажам присвячено й окремі його нари-

си, етюди («Вечір на Владимирській горі», «Ніч на Дніпрі»«Шевченківська могила» та ін.). «Великий майстер зору» —

так називав його І. Франко.

Загалом пейзажний мотив «ніч над Дніпром» був уже ві-

домий в українській літературі (романтичний зачин у Шев-

ченковій баладі «Причинна») та живописі (А. Куїнджі «Ніч

на Дніпрі», С. Костенко «Вечір над Дніпром»). У кожного із

цих творів свій настрій, своя палітра. Індивідуально-автор-

ське поетичне сприймання виявилося й у словесному малюн-

ку Дніпра, створеному І. Нечуєм-Левицьким в унісон* підне-

сеному настрою, натхненному психологічному стану ліричного

героя — зустрічі з приятелями, дружньої подорожі по Дніпрі

до Вишгорода й назад.

Як це й природно для пейзажотворення, у словесно-

му етюді Нечуя наскрізною є колористика. Саме зміни назв

кольорів, їхніх відтінків і означують часово-просторову ди-

наміку «вечір — ніч — ранок». Основні акценти художника

слова — на стані неба, сонця, місяця, дніпровської води, лісу,

прибережної рослинності.

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

Калина- дуже красива рослина.Це стрункий кущ,з багатьма тонкими вітами,що тягнуться до сонця.Із приходом весни на калині набухають бруньки.Потім калина вкривається білими суцвіттями-парасольками.Її листя світло-зелене з нерівними зубчастими краєчками,і ними грається вітерець.Потім,коли калина одцвіте,з"являються маленькі зелені ягідки,які поступово збільщуються,а з настанням осені набувають насичено червоного кольору.Стиглі ягоди схожі на яскраві краплини крові.Калина кислувато-гіркувата на смак,але дуже корисна.З калини готують варення яке допомагає при кашлі,компот,а ще калиною прикрашають весільні короваї.Калина-символ українського народу,символ життя.