Собор Паризької Богоматері... Серце Парижа... Собор будувався протягом декількох людських поколінь — із XII до XV століття. Тут збереглася народна пам'ять, вікові традиції. Камінний архітектурний літопис ніби промовляє до людини і передає їй усе, що сталося протягом багатьох віків існування великої столиці світу.
Віктор Гюго торкається своїми тонкими пальцями каменя Собору, і перед його очима постають різні сцени: він ніби чує голоси демосу, який вимагає хліба та видовищ, який не хоче дивитися нудні вистави Гренгуара, а залюбки влаштовує власні сміхотливі змагання. Бідняки, цигани, священики, торговці, аристократи, члени королівської родини — кого тільки не бачив цей Собор за час свого існування! Багато про що може розповісти Собор. Письменник уміє слухати й бачити. Останнім часом він навчився чути цю велетенську храмину. Із різних кутків долинають звуки й кольори. Он там невеличке віконце, де чаклує Клод Фролло, а он на височенній дзвіниці промайнула постать Квазімодо. Що там біленьке за колоною? Так-так, це ж маленька кізочка Есмеральди!
...Письменник у відчаї. Ось уже пройшли місяці, відведені на написання роману, завершується термін його здачі — 15 квітня 1829 року, та не написано ще жодного слова до обіцяної книги. Гюго сідає за письмовий стіл, примушує себе писати, але робота не йде. Відстрочка. Видавець погодився на іншу дату — 1831 рік, але далі він терпіти не буде, і письменникові доведеться платити за порушення договору. Як на зло, примусити себе писати нелегко. Зрештою, Віктор Гюго вирішує сам себе засадити в домашнє ув'язнення: він купує пляшку чорнила та плетений сірий костюм (а костюм для виходу в світ замикає в шафу на ключ) і вирішує нікуди не виходити з дому доти, поки не напише роман. Але поступово добровільне ув'язнення стає не примусовим, а бажаним. Те, над чим думав Гюго протягом декількох років, ті історичні матеріали, над якими працював, ті фантазії, які збуджували іноді його уяву серед ночі чи то білого дня — все те раптом виструнчилося і почало перетворюватися на незвичайний роман. Гюго поринув в епоху середньовіччя. Він занурився в давню епоху та ніби сам став собором, який і споглядає на все, що відбувається навколо, і переживає за те, що діється. Собор усе знає, тільки потрібно відчути його...
- Я такий нудний, бо ж незмінний. Іменники , дієслова, прикметники - всі за чимось змінюються.
І вирішив він піти з країни Мови.
Одного дня прокинулися мешканці Мови, а прислівника вже й слід прохолов. Спробували говорити питати одне одного. Щось негарно виходить. Сказати куди піти не можуть (наліво, вгору, тут,там), почуття висловити важко (спересердя, ненароком, лагідно). Вирішили всі разом шукати.
Знайшли у полі самотнього та сумного, втішили та попрохали вибачення, що були неуважними. І до сих пір живуть разом щаслив
Відповідь:
Пояснення:
Собор Паризької Богоматері... Серце Парижа... Собор будувався протягом декількох людських поколінь — із XII до XV століття. Тут збереглася народна пам'ять, вікові традиції. Камінний архітектурний літопис ніби промовляє до людини і передає їй усе, що сталося протягом багатьох віків існування великої столиці світу.
Віктор Гюго торкається своїми тонкими пальцями каменя Собору, і перед його очима постають різні сцени: він ніби чує голоси демосу, який вимагає хліба та видовищ, який не хоче дивитися нудні вистави Гренгуара, а залюбки влаштовує власні сміхотливі змагання. Бідняки, цигани, священики, торговці, аристократи, члени королівської родини — кого тільки не бачив цей Собор за час свого існування! Багато про що може розповісти Собор. Письменник уміє слухати й бачити. Останнім часом він навчився чути цю велетенську храмину. Із різних кутків долинають звуки й кольори. Он там невеличке віконце, де чаклує Клод Фролло, а он на височенній дзвіниці промайнула постать Квазімодо. Що там біленьке за колоною? Так-так, це ж маленька кізочка Есмеральди!
...Письменник у відчаї. Ось уже пройшли місяці, відведені на написання роману, завершується термін його здачі — 15 квітня 1829 року, та не написано ще жодного слова до обіцяної книги. Гюго сідає за письмовий стіл, примушує себе писати, але робота не йде. Відстрочка. Видавець погодився на іншу дату — 1831 рік, але далі він терпіти не буде, і письменникові доведеться платити за порушення договору. Як на зло, примусити себе писати нелегко. Зрештою, Віктор Гюго вирішує сам себе засадити в домашнє ув'язнення: він купує пляшку чорнила та плетений сірий костюм (а костюм для виходу в світ замикає в шафу на ключ) і вирішує нікуди не виходити з дому доти, поки не напише роман. Але поступово добровільне ув'язнення стає не примусовим, а бажаним. Те, над чим думав Гюго протягом декількох років, ті історичні матеріали, над якими працював, ті фантазії, які збуджували іноді його уяву серед ночі чи то білого дня — все те раптом виструнчилося і почало перетворюватися на незвичайний роман. Гюго поринув в епоху середньовіччя. Він занурився в давню епоху та ніби сам став собором, який і споглядає на все, що відбувається навколо, і переживає за те, що діється. Собор усе знає, тільки потрібно відчути його...
Одного разу прислівник розачарувався у собі.
- Я такий нудний, бо ж незмінний. Іменники , дієслова, прикметники - всі за чимось змінюються.
І вирішив він піти з країни Мови.
Одного дня прокинулися мешканці Мови, а прислівника вже й слід прохолов. Спробували говорити питати одне одного. Щось негарно виходить. Сказати куди піти не можуть (наліво, вгору, тут,там), почуття висловити важко (спересердя, ненароком, лагідно). Вирішили всі разом шукати.
Знайшли у полі самотнього та сумного, втішили та попрохали вибачення, що були неуважними. І до сих пір живуть разом щаслив