З кущів бузини долинало тоненьке скімлення. Катря розгорнула віття. Тут лежав собака. Його очі дивились благально і жалісно. Собака покірно дивився на дитячу руку, і коли долоня торкнулась неширокого плоского лоба, заскімлив.
Катря стала на коліна, простягнула руки попід собакою. Напружившись, вона таки відірвала його від землі. Вибравшись із своєю незручною й важкою ношею на дорогу, Катря рушила до ветлікаря.
Ветеринар заглянув собаці в пащу, вивернув повіки, оглянув лапи й живіт. Його міцні пальці побігали по холці, по спині, обнишпорили круп, обмацали груди.
- Не скажений, ні… Тільки покусали його, ось рана й ось. Екзема його доймає. Мабуть, поганому хазяїнові до рук потрапив. І не прогулював, і в бруді тримав, і харчував неправильно.
Лікар узяв ножиці, вистриг кілька латок на спині. Уражені хворобою місця акуратно протер ваткою, вмоченою в марганцевокислий калій. Маззю, що пахла спиртом і риб’ячим жиром, він змастив вистрижені ділянки шкіри.
Лікар заходився лікувати рани від укусів. Обидві рани й довкола них помастив розчином йоду, згори присипав білим стрептоцидом. Далі почав стерильним бинтом замотувати й шию, й груди. Собака не чинив спротиву, блимаючи сухим червоним поглядом хворобливих очей.
- Зрозуміла, як надається перша медична до Як людині. Хіба собаці не так само болить, як тобі чи мені? Хіба в нього немає серця? Оклигає твій собака. Тільки доглядати треба. Ось візьми ліки, візьми мазь.
З великого дерев’яного ящика Катря змайструвала для Найди житло. Вистелила соломою, кинула всякого дрантя. Дірки позатикала ганчір’ям, позабивала клоччям.
Найда вповз у свою хатинку. На вході показались передні лапи, на них лягла клиноподібна голова. Коричневі очі позирали з непередаваною тихою вдячністю. (За Є.Гуцалом, 245 сл.)
Українська творчість займає дуже вагаме місце в житті сучасної молоді.Бульшості одразу спаже на думку питання :"Чого?".Наприклад тому,що кожна сучасна пісня,картина,вірші беруть початок у етнографії рідного краю та мають дуже глибокі корені.Детальніше про пісні.Пісня-це душа народу, її печаль і радість,сльози і щастя.Якщо не було б української народної пісні - не було б і народу.А пригадайте які малював картини Шевченко,як вони були пройняті смутком і печаллю,а вірші це ж перлина української творчості!Давайте все ж таки зізнаемося,що ми все частіше тягнемося до народно,до етнічного,до болі знайомого життя,яке називаеться народна творчість!
Текст 1. Найда
З кущів бузини долинало тоненьке скімлення. Катря розгорнула віття. Тут лежав собака. Його очі дивились благально і жалісно. Собака покірно дивився на дитячу руку, і коли долоня торкнулась неширокого плоского лоба, заскімлив.
Катря стала на коліна, простягнула руки попід собакою. Напружившись, вона таки відірвала його від землі. Вибравшись із своєю незручною й важкою ношею на дорогу, Катря рушила до ветлікаря.
Ветеринар заглянув собаці в пащу, вивернув повіки, оглянув лапи й живіт. Його міцні пальці побігали по холці, по спині, обнишпорили круп, обмацали груди.
- Не скажений, ні… Тільки покусали його, ось рана й ось. Екзема його доймає. Мабуть, поганому хазяїнові до рук потрапив. І не прогулював, і в бруді тримав, і харчував неправильно.
Лікар узяв ножиці, вистриг кілька латок на спині. Уражені хворобою місця акуратно протер ваткою, вмоченою в марганцевокислий калій. Маззю, що пахла спиртом і риб’ячим жиром, він змастив вистрижені ділянки шкіри.
Лікар заходився лікувати рани від укусів. Обидві рани й довкола них помастив розчином йоду, згори присипав білим стрептоцидом. Далі почав стерильним бинтом замотувати й шию, й груди. Собака не чинив спротиву, блимаючи сухим червоним поглядом хворобливих очей.
- Зрозуміла, як надається перша медична до Як людині. Хіба собаці не так само болить, як тобі чи мені? Хіба в нього немає серця? Оклигає твій собака. Тільки доглядати треба. Ось візьми ліки, візьми мазь.
З великого дерев’яного ящика Катря змайструвала для Найди житло. Вистелила соломою, кинула всякого дрантя. Дірки позатикала ганчір’ям, позабивала клоччям.
Найда вповз у свою хатинку. На вході показались передні лапи, на них лягла клиноподібна голова. Коричневі очі позирали з непередаваною тихою вдячністю. (За Є.Гуцалом, 245 сл.)