«Життя – бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!»
У цих словах діда Платона виражена основна думка твору. У такий іб Довженко виявив своє бачення ситуації, пропагуючи таку необхідну на той час «науку ненависті». Її своєчасність та актуальність стверджує в оповіданні командир Петро Колодуб, від імені якого ведеться розповідь. Для нього, як і для багатьох відступаючих бійців, переправа через Десну стала справжнім духовним очищенням. Тоді, як сам про те розповідає, його охопив сором і розпач, зникли жаль і туга, натомість «нестерпний вогонь пропік наскрізь». Завдяки цьому вогню, що викресав дід Платон, тепер він, капітан Колодуб, «у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть».
Найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епізод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопивши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бійців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки.
Образи дідусів Платона і Савки у творі символізують невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме « крайню» вікову категорію — старість. Вона якраз увиразнює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом.
Давали гроші — таляри биті, |людям дуже милі|, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати. __ Мені здається часом, що верба, |ота стара|, |сухенька|, то — матуся. __ І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, |блискучі|, |білі|... __ ...От і розбіглася на морі супротивна хвиля, а з теї хвилі вилетіли коні, як жар, |червоні|, |у червону колясу запряжені|... __ Ні, ти сам для мене світ, |миліший|, |кращий|, ніж той, що досі знала я, а й той покращав, відколи ми поєднались. __ Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, |химерна|, убравшися для жарту за жебрачку. __ І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, |повний туги і каяття палкого|, без надії... __ Будуть приходити люди, |вбогі й багаті|, |веселі й сумні|, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. __ Леся Українка «Лісова пісня»
«Життя – бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!»
У цих словах діда Платона виражена основна думка твору. У такий іб Довженко виявив своє бачення ситуації, пропагуючи таку необхідну на той час «науку ненависті». Її своєчасність та актуальність стверджує в оповіданні командир Петро Колодуб, від імені якого ведеться розповідь. Для нього, як і для багатьох відступаючих бійців, переправа через Десну стала справжнім духовним очищенням. Тоді, як сам про те розповідає, його охопив сором і розпач, зникли жаль і туга, натомість «нестерпний вогонь пропік наскрізь». Завдяки цьому вогню, що викресав дід Платон, тепер він, капітан Колодуб, «у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть».
Найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епізод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопивши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бійців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки.
Образи дідусів Платона і Савки у творі символізують невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме « крайню» вікову категорію — старість. Вона якраз увиразнює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом.
Объяснение:
Давали гроші —
таляри биті, |людям дуже милі|,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
__
Мені здається часом, що верба,
|ота стара|, |сухенька|, то — матуся.
__
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
|блискучі|, |білі|...
__
...От і розбіглася на морі супротивна хвиля,
а з теї хвилі вилетіли коні,
як жар, |червоні|,
|у червону колясу запряжені|...
__
Ні,
ти сам для мене світ, |миліший|, |кращий|,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.
__
Доню,
давно готові шати для царівни,
але вона десь бавилась, |химерна|,
убравшися для жарту за жебрачку.
__
І з долу вгору він до мене звів
такий болючий погляд, |повний туги
і каяття палкого|, без надії...
__
Будуть приходити люди,
|вбогі й багаті|, |веселі й сумні|,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
__
Леся Українка «Лісова пісня»