Скільки рядів однорідних членів є у поданому реченні? У прозорому зимовому повітрі відчувається запах солом’яного диму, варених сухофруктів, пшеничної каші та печеного хліба і пирогів.
Історія України – лише один зі шкільних предметів у навчальній програмі. Спокусливо забути про вивчення цього сегменту науки, про сумління на уроці. Та викроїти собі годинку вільного часу. На відеогри тощо.
Але чому цього робити не варто, а варто заглибитися у вивчення минулого нашого народу?
Хто не знає добре історії, той не знає добре інших суспільних наук. Йому важко зрозуміти навіть художню літературу, адже в літературі завжди багато історичних відсилок. Науки про суспільство тісно пов’язані між собою, і знання однієї допомагає зрозуміти й іншу. До того ж, хто ней знайомий з історією своєї нації, той погано знається й на других народах. Не знає їхньої культури, традицій, особливостей мислення, менталітету тощо. Не знаю він таких характеристик і свого народу. Тобто, мало розбирається у характері своїх власних земляків.
Історія допомагає розуміти логіку подій, причини та наслідки вчинків, бачити помилки історичних діячів. Також бачити, до чого вони призводять країну та народ, як хід історії впливає на долі окремих людей. Не вивчив історії – то й не побачиш, чому наше сьогодення саме таке, а не інше. Чому країна живе так, а не інакше, а люди навколо саме такі, як є, а не інші якісь.
Знання історії свого народу важливе для людини не для того, щоб «вичисляти ворогів» або «пам’ятати зло». Не є гідним «викопувати» з минулого історичні образи, трагічні історичні події та шукати винуватців них сьогодні. Принаймні, я вважаю саме так. Пам’ятати трагедії свого народу потрібно для того, щоб чесно вшанувати пам'ять постраждалих, вивчити уроки подій, щоб вони не повторювались більше ніколи. Така моя думка з приводу цього питання.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо? Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі. Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
свого народу»
Історія України – лише один зі шкільних предметів у навчальній програмі. Спокусливо забути про вивчення цього сегменту науки, про сумління на уроці. Та викроїти собі годинку вільного часу. На відеогри тощо.
Але чому цього робити не варто, а варто заглибитися у вивчення минулого нашого народу?
Хто не знає добре історії, той не знає добре інших суспільних наук. Йому важко зрозуміти навіть художню літературу, адже в літературі завжди багато історичних відсилок. Науки про суспільство тісно пов’язані між собою, і знання однієї допомагає зрозуміти й іншу. До того ж, хто ней знайомий з історією своєї нації, той погано знається й на других народах. Не знає їхньої культури, традицій, особливостей мислення, менталітету тощо. Не знаю він таких характеристик і свого народу. Тобто, мало розбирається у характері своїх власних земляків.
Історія допомагає розуміти логіку подій, причини та наслідки вчинків, бачити помилки історичних діячів. Також бачити, до чого вони призводять країну та народ, як хід історії впливає на долі окремих людей. Не вивчив історії – то й не побачиш, чому наше сьогодення саме таке, а не інше. Чому країна живе так, а не інакше, а люди навколо саме такі, як є, а не інші якісь.
Знання історії свого народу важливе для людини не для того, щоб «вичисляти ворогів» або «пам’ятати зло». Не є гідним «викопувати» з минулого історичні образи, трагічні історичні події та шукати винуватців них сьогодні. Принаймні, я вважаю саме так. Пам’ятати трагедії свого народу потрібно для того, щоб чесно вшанувати пам'ять постраждалих, вивчити уроки подій, щоб вони не повторювались більше ніколи. Така моя думка з приводу цього питання.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.