Григір Тютюнник називає своє оповідання "Дивак". Подібні слова звучать з уст дітей, дорослих на вигоні, навіть рідного діда. З тлумачного словника читаємо, що дивак — людина з дивною, незвичною поведінкою; яка відрізняється своїми поглядами, діями від оточення. Саме такою назвою автор не згоджується з односельцями Олеся, а підкреслює особливий внутрішній світ малого героя. На мою думку, бути не таким, як усі – це не значить бути гіршим!
Не зрозумів Олесиних слів гурт дітей на льоду, бо любив бешкетувати. Не збагнула творчого натхнення учня стара учителька Матильда Петрівна, бо вчила за програмою, яка не передбачала індивідуальності. Дядьки на вигоні називають Олеся дивакуватим, бо вже пристосувались до нелегкого життя, несправедливості та неправди. Рідні люблять хлопця, але і дід не розуміє внука. Прокіп ображає тварин, не гребує взяти чуже, його настанови вчать пристосовуватися до життя.
Серед усіх персонажів відчуваємо, що тільки мати по-справжньому на стороні Олеся. І не тільки тому, що він її син. Бо ким би не став хлопець, коли виросте, він залишиться доброю та співчутливою людиною, не завдасть болю та шкоди. Головна думка в тому що саме люди добрі та щирі, як Олесь, небайдужі до чужого болю, стають волонтерами, добровольцями, роблять світ добрішим й справедливим.
Літо... Найпрекрасніша пора. І я завжди з нетерпінням чекаю на нього.
Влітку я допомагав бабусі в городі та дідусеві на пасіці. Коли я закінчував роботу вдома, то виходив на вулицю погуляти з друзями. Ми купалися в ставку, грали у футбол, збирали лікарські трави, але найбільше мені сподобалося ловити рибу.
Одного разу мій тато, я та мій друг Віталик вирішили піти порибалити. Коли виходили, було темно, аж ось запалав небосхил - це сходило сонце. Спочатку воно освітило темні верхівки дерев, а через де-кілька хвилин ми побачили березовий гай і до цього ще сонний ставок. На траві блищали крапельки роси, здавалося, що це міріади зірок спустилися на землю.
Біля оповитого вранішнім туманом ставка, своїм співом нас зустріли пташки в крилами журавель. Терпкий аромат польових квітів лоскотав ніздрі.
Ми зупинилися на березі і у зручному місці розклали свої нехитрі снасті. Як по команді, закинули гачки з лескою у воду. Першим у воді застрибав поплавок у мого тата, ще хвилина - і тато витяг окунця. Потім я витяг карася. Мій друг Віталик не забарився і теж витяг карася.
Втомлені, але веселі, з уловом ми поверталися додому. Першим нас зустрів мій собака Чара. Він швидко побіг до нас і почав обнюхувати і крутити руденьким хвостом.
Але час, нажаль, спливає... Скоро закінчилися канікули, і треба було знову повертатися до міста, щоб продовжити навчання.
Григір Тютюнник називає своє оповідання "Дивак". Подібні слова звучать з уст дітей, дорослих на вигоні, навіть рідного діда. З тлумачного словника читаємо, що дивак — людина з дивною, незвичною поведінкою; яка відрізняється своїми поглядами, діями від оточення. Саме такою назвою автор не згоджується з односельцями Олеся, а підкреслює особливий внутрішній світ малого героя. На мою думку, бути не таким, як усі – це не значить бути гіршим!
Не зрозумів Олесиних слів гурт дітей на льоду, бо любив бешкетувати. Не збагнула творчого натхнення учня стара учителька Матильда Петрівна, бо вчила за програмою, яка не передбачала індивідуальності. Дядьки на вигоні називають Олеся дивакуватим, бо вже пристосувались до нелегкого життя, несправедливості та неправди. Рідні люблять хлопця, але і дід не розуміє внука. Прокіп ображає тварин, не гребує взяти чуже, його настанови вчать пристосовуватися до життя.
Серед усіх персонажів відчуваємо, що тільки мати по-справжньому на стороні Олеся. І не тільки тому, що він її син. Бо ким би не став хлопець, коли виросте, він залишиться доброю та співчутливою людиною, не завдасть болю та шкоди. Головна думка в тому що саме люди добрі та щирі, як Олесь, небайдужі до чужого болю, стають волонтерами, добровольцями, роблять світ добрішим й справедливим.
Объяснение:
Мій відпочинок влітку
Літо... Найпрекрасніша пора. І я завжди з нетерпінням чекаю на нього.
Влітку я допомагав бабусі в городі та дідусеві на пасіці. Коли я закінчував роботу вдома, то виходив на вулицю погуляти з друзями. Ми купалися в ставку, грали у футбол, збирали лікарські трави, але найбільше мені сподобалося ловити рибу.
Одного разу мій тато, я та мій друг Віталик вирішили піти порибалити. Коли виходили, було темно, аж ось запалав небосхил - це сходило сонце. Спочатку воно освітило темні верхівки дерев, а через де-кілька хвилин ми побачили березовий гай і до цього ще сонний ставок. На траві блищали крапельки роси, здавалося, що це міріади зірок спустилися на землю.
Біля оповитого вранішнім туманом ставка, своїм співом нас зустріли пташки в крилами журавель. Терпкий аромат польових квітів лоскотав ніздрі.
Ми зупинилися на березі і у зручному місці розклали свої нехитрі снасті. Як по команді, закинули гачки з лескою у воду. Першим у воді застрибав поплавок у мого тата, ще хвилина - і тато витяг окунця. Потім я витяг карася. Мій друг Віталик не забарився і теж витяг карася.
Втомлені, але веселі, з уловом ми поверталися додому. Першим нас зустрів мій собака Чара. Він швидко побіг до нас і почав обнюхувати і крутити руденьким хвостом.
Але час, нажаль, спливає... Скоро закінчилися канікули, і треба було знову повертатися до міста, щоб продовжити навчання.
Як чудово влітку!