Складіть будь ласка діалог,на тему: озеленити шкільне приміщення , потребою очищення і природного зволоження повітря ,зонування середовища ,декорування приміщення
Нова Водолага. Моє рідне селище, моя маленька Батьківщина, край із чудовими народними традиціями та мальовничою природою.
Щодня ходимо широкими твоїми вулицями, милуємось чудовими краєвидами. Як же нам хочеться, щоб ти було вічно молодим і квітучим! Вчителька розповіла нам, що наше селище заснував Харківський полковник Григорій Донець, як фортецю для захисту від ворогів. Всередині фортеці знаходилася одна церква і декілька поселень. Так з’явилося наше селище на карті, почало рости і розвиватися. В нашому селищі є річка Водолажка, вона невелика за розміром. З розповіді бабусі, я дізнався, що раніше ця річка була набагато більшою. Багато хто вважає, що саме від назви річки пішла назва селища. Добрі, чесні, порядні люди жили і живуть в нашому селищі. Приємно прогулюватися нашим селищем, бо воно дуже красиве. На центральній площі на свята збирається багато людей, щоб відпочити та поспілкуватися, подивитися виступи артистів. Ласкаво манить дорослих та дітей своєю тишею, загадковістю, тінню могутніх дерев селищний парк, який знаходиться біля центральної площі. Всіх дивує величчю Свято Преображенський храм. Це він своїми дзвонами сповіщає про церковні свята. Біля величного обеліска загиблим воїнам завжди горить вічний вогонь. Так шанує наше селище пам’ять про людей, які віддали своє життя за наше світле майбутнє. На свята біля пам’ятника багато квітів, а особливо в День Перемоги. Тато, мама, бабуся розповідали про страшну війну в нашій країні. Мої прадідусі і прабабусі брали в ній участь. Мій прадід, Перекопський Василь Андрійович (1921-2004) під час війни був командиром артилерійського взводу на Дніпропетровщині, мав звання старший лейтенант. Під час одного з боїв він був поранений уламками бомби, був госпіталізований. Але один уламок так і залишився в тілі діда, з яким він прожив все життя. Після розриву бомби дід став дуже погано чути і став інвалідом на все життя. Мій дідусь розповідав мені, що прадід завжди чекав на 9 Травня. Свято Перемоги для нього було найголовнішим святом. Рідні і близькі завжди вітали його з цим чудовим днем. Моя прабабуся, Перекопська Явдоха Олексіївна (1922-2007), народилася у Новій Водолазі, працювала у колгоспі. Під час війни була вивезена до Німеччини, в місто Мюнхен і знаходилася там протягом трьох років. Там прабабуся працювала на фабриці, виготовляла на станках деталі для військових літаків. Батько казав, що моя прабабуся завжди зі сльозами на очах згадувала ті тяжкі часи. А батьки татової мами, моєї бабусі, теж пройшли дуже важкий шлях до перемоги. Мій прадід, Жмайло Тимофій Максимович (1915-1981), народився у селі Знам’янка, Нововодолазького району. Під час війни він пройшов майже всю територію України і був тяжко поранений. Додому він повернувся без однієї руки. Моя прабабуся, Гарбуз Марія Данилівна (1923-2004), теж народилася у селі Знам’янка, Нововодолазького району. Почала навчатися на медсестру, але не встигла довчитися, почалася Велика Вітчизняна війна. Під час війни прабабуся була вивезена до Німеччини, місто Есен-Купферде. Там прабабуся працювала на ткацькій фабриці, виготовляла парашути. Моїй мамі прабабуся Марія розповідала, що під час втечі із німецького полону, вони перейшли міст, де на протилежному березі їх зустріли американські війська. Як же вони були здивовані, коли американці повідомили, що міст повністю заміновано. А вони не знали цього і перейшли міст. З тривогою і болем у серці прабабуся згадує той період свого життя. Ми завжди будемо пам’ятати їх тяжке героїчне життя. А ще я навчаюся у найкращій школі нашого селища. В ній працюють чудові вчителі, які допомагають дітям стати справжніми людьми, вчать любити і знати свій рідний край, свою Батьківщину. Люблю тебе, Нова Водолаго, мій рідний край, моя земля, земля моїх батьків, той чарівний куточок Землі, де я щасливий. Пишаюся тим, що я— нововодолажчанин. Квітни, моя Батьківщино!
Я писала так, Тетянко! Зміни назву селища, і готово!
Тим, хто вперше відкрив цю книгу, одразу впадає в очі незвичайна назва повісті — "Людина". Ця назва — не випадкова. Цим почесним званням нагороджує О. Кобилянська головну героїню своєї повісті. Так, саме "почесним званням". Адже далеко не всі мають право зватися цим словом. Це право треба ще заробити. І той, хто зветься людиною, повинен виправдати цей високий титул своїми вчинками, своїми переконаннями, своїм життя.
Якою ж повинна бути справжня людина? Що вкладає у значення цього слова Ольга Кобилянська? Відповідь на це питання ми знайдемо, увалено прочитавши її повість.
Головна героїня повісті — молода дівчина Олена, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Вона різко відрізняється від своїх ровесниць, від членів своєї родини та від усіх оточуючих, бо пропагує нові ідеї, нові погляди: "...небезпечні слова: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...". Звичайно, ані родина, яка мала консервативні погляди, ані ровесниці, які читали лише сентиментальні романи, не могли зрозуміти її. І тут ми бачимо величезну внутрішню силу дівчини, яка не зрікається своїх переконань, незважаючи на те, що ніхто з оточуючих не розуміє і не підтримує її. Це є однією з найголовніших ознак справжньої людини. Людина Кобилянської повинна мати власну точку зору та дотримуватись її попри все.
Таким є ще один герой повісті — Стефан Лієвич, молодий лікар, який привіз зі Швейцарії нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Він доводив, що майбутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи: "...а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути! Се — знання, Олено!" Саме ця людина зрозуміла та підтримала героїню.
Але доля була немилосердною до дівчини. Стефан помер. Олена переносить і це горе, перемагає його, все ж залишаючись людиною, вільною та незалежною господаркою своєї долі.
Ще одне випробування ставить дівчині життя. Заради врятування своєї родини вона змушена була вийти заміж не за покликом серця. Це не є зрадою своїм ідеалам та життєвій позиції. Адже Олена робить це не заради себе. Вона здатна зносити будь-які злидні, але не здатна вона дивитись, як страждають близькі їй люди. Ми бачимо велику здатність до самопожертви і розуміємо, що Олена, як ніхто інший, заслуговує зватися людиною, бо, як справжня людина, живе заради інших.
Олена втрачає фізичну свободу, але її духовний світ залишається вільним, вона залишається все тією ж людиною.
Отже, бути людиною — значить жити високодуховним, цілеспрямованим життям, мати свою, незламну, життєву позицію. І ще більшої поваги заслуговує така людина, яка залишилась нею після всіх життєвих іспитів.
Нова Водолага. Моє рідне селище, моя маленька Батьківщина, край із чудовими народними традиціями та мальовничою природою.
Щодня ходимо широкими твоїми вулицями, милуємось чудовими краєвидами. Як же нам хочеться, щоб ти було вічно молодим і квітучим!Вчителька розповіла нам, що наше селище заснував Харківський полковник Григорій Донець, як фортецю для захисту від ворогів. Всередині фортеці знаходилася одна церква і декілька поселень. Так з’явилося наше селище на карті, почало рости і розвиватися.
В нашому селищі є річка Водолажка, вона невелика за розміром. З розповіді бабусі, я дізнався, що раніше ця річка була набагато більшою. Багато хто вважає, що саме від назви річки пішла назва селища.
Добрі, чесні, порядні люди жили і живуть в нашому селищі. Приємно прогулюватися нашим селищем, бо воно дуже красиве.
На центральній площі на свята збирається багато людей, щоб відпочити та поспілкуватися, подивитися виступи артистів. Ласкаво манить дорослих та дітей своєю тишею, загадковістю, тінню могутніх дерев селищний парк, який знаходиться біля центральної площі.
Всіх дивує величчю Свято Преображенський храм. Це він своїми дзвонами сповіщає про церковні свята.
Біля величного обеліска загиблим воїнам завжди горить вічний вогонь. Так шанує наше селище пам’ять про людей, які віддали своє життя за наше світле майбутнє. На свята біля пам’ятника багато квітів, а особливо в День Перемоги.
Тато, мама, бабуся розповідали про страшну війну в нашій країні. Мої прадідусі і прабабусі брали в ній участь.
Мій прадід, Перекопський Василь Андрійович (1921-2004) під час війни був командиром артилерійського взводу на Дніпропетровщині, мав звання старший лейтенант. Під час одного з боїв він був поранений уламками бомби, був госпіталізований. Але один уламок так і залишився в тілі діда, з яким він прожив все життя. Після розриву бомби дід став дуже погано чути і став інвалідом на все життя. Мій дідусь розповідав мені, що прадід завжди чекав на 9 Травня. Свято Перемоги для нього було найголовнішим святом. Рідні і близькі завжди вітали його з цим чудовим днем.
Моя прабабуся, Перекопська Явдоха Олексіївна (1922-2007), народилася у Новій Водолазі, працювала у колгоспі. Під час війни була вивезена до Німеччини, в місто Мюнхен і знаходилася там протягом трьох років. Там прабабуся працювала на фабриці, виготовляла на станках деталі для військових літаків. Батько казав, що моя прабабуся завжди зі сльозами на очах згадувала ті тяжкі часи.
А батьки татової мами, моєї бабусі, теж пройшли дуже важкий шлях до перемоги.
Мій прадід, Жмайло Тимофій Максимович (1915-1981), народився у селі Знам’янка, Нововодолазького району. Під час війни він пройшов майже всю територію України і був тяжко поранений. Додому він повернувся без однієї руки.
Моя прабабуся, Гарбуз Марія Данилівна (1923-2004), теж народилася у селі Знам’янка, Нововодолазького району. Почала навчатися на медсестру, але не встигла довчитися, почалася Велика Вітчизняна війна. Під час війни прабабуся була вивезена до Німеччини, місто Есен-Купферде. Там прабабуся працювала на ткацькій фабриці, виготовляла парашути. Моїй мамі прабабуся Марія розповідала, що під час втечі із німецького полону, вони перейшли міст, де на протилежному березі їх зустріли американські війська. Як же вони були здивовані, коли американці повідомили, що міст повністю заміновано. А вони не знали цього і перейшли міст. З тривогою і болем у серці прабабуся згадує той період свого життя.
Ми завжди будемо пам’ятати їх тяжке героїчне життя.
А ще я навчаюся у найкращій школі нашого селища. В ній працюють чудові вчителі, які допомагають дітям стати справжніми людьми, вчать любити і знати свій рідний край, свою Батьківщину.
Люблю тебе, Нова Водолаго, мій рідний край, моя земля, земля моїх батьків, той чарівний куточок Землі, де я щасливий. Пишаюся тим, що я— нововодолажчанин. Квітни, моя Батьківщино!
Я писала так, Тетянко! Зміни назву селища, і готово!
Тим, хто вперше відкрив цю книгу, одразу впадає в очі незвичайна назва повісті — "Людина". Ця назва — не випадкова. Цим почесним званням нагороджує О. Кобилянська головну героїню своєї повісті. Так, саме "почесним званням". Адже далеко не всі мають право зватися цим словом. Це право треба ще заробити. І той, хто зветься людиною, повинен виправдати цей високий титул своїми вчинками, своїми переконаннями, своїм життя.
Якою ж повинна бути справжня людина? Що вкладає у значення цього слова Ольга Кобилянська? Відповідь на це питання ми знайдемо, увалено прочитавши її повість.
Головна героїня повісті — молода дівчина Олена, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Вона різко відрізняється від своїх ровесниць, від членів своєї родини та від усіх оточуючих, бо пропагує нові ідеї, нові погляди: "...небезпечні слова: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...". Звичайно, ані родина, яка мала консервативні погляди, ані ровесниці, які читали лише сентиментальні романи, не могли зрозуміти її. І тут ми бачимо величезну внутрішню силу дівчини, яка не зрікається своїх переконань, незважаючи на те, що ніхто з оточуючих не розуміє і не підтримує її. Це є однією з найголовніших ознак справжньої людини. Людина Кобилянської повинна мати власну точку зору та дотримуватись її попри все.
Таким є ще один герой повісті — Стефан Лієвич, молодий лікар, який привіз зі Швейцарії нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Він доводив, що майбутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи: "...а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути! Се — знання, Олено!" Саме ця людина зрозуміла та підтримала героїню.
Але доля була немилосердною до дівчини. Стефан помер. Олена переносить і це горе, перемагає його, все ж залишаючись людиною, вільною та незалежною господаркою своєї долі.
Ще одне випробування ставить дівчині життя. Заради врятування своєї родини вона змушена була вийти заміж не за покликом серця. Це не є зрадою своїм ідеалам та життєвій позиції. Адже Олена робить це не заради себе. Вона здатна зносити будь-які злидні, але не здатна вона дивитись, як страждають близькі їй люди. Ми бачимо велику здатність до самопожертви і розуміємо, що Олена, як ніхто інший, заслуговує зватися людиною, бо, як справжня людина, живе заради інших.
Олена втрачає фізичну свободу, але її духовний світ залишається вільним, вона залишається все тією ж людиною.
Отже, бути людиною — значить жити високодуховним, цілеспрямованим життям, мати свою, незламну, життєву позицію. І ще більшої поваги заслуговує така людина, яка залишилась нею після всіх життєвих іспитів.