Складіть будь ласка диалог запитання​

Ми протягом віків сперечаємося з теми добра і зла, так і не дійшовши спільного висновку, і здається, ці суперечки ніколи не закінчаться. Звісно, більшість ще з казочок у дитинстві привчається бути добрими і хорошими, проте життя не є справедливим, отож не треба дивуватися, якщо у світі трапляється щось погане. Боротьба людей як сторін світлих і темних сил не матиме кінця, бо її кінець означає занепад, бо кінець боротьби означає кінець прогресу та руху вперед. Бажаєш розвиватися - грай з сильнішим суперником. Ось так і співіснують у нашому світі сторонники доброти, милосердя, вірності й надії, напротивагу яким існують зло, безнадія, агресія і заздрість. Помилковим було б вважати, що всі люди діляться на "хороших" і "поганих", бо у кожному з нас є світла і темна сторона, але важливо те, яку ми обираємо.
Так живуть у вічній боротьбі прихильники двох життєвих шляхів. Кожен з цих людей має свої погляди, думки, які відстоює, усі вони правильні і помилкові одночасно. А існують люді сірі, байдужі. Які не обрали собі жодного з запропонованих життям шляхів. Якщо чорний - то зло, білий - добро, то сірий - щось середнє, і саме ця середина не є золотою. Ці люди збились із шляху й блукають, блукають у темряві, а як наткнеться на таке чиясь душа палка, гаряча, то відчує самий холод і байдужість. Це гірше, ніж зло, гірше, ніж будь-які його прояви. То як впізнати таку людину? Просто: дивитись у дзеркало душі - очі, і якщо це дзеркало пусте й не бачить нічого перед собою, крім темряви, то минайте, минайте його. Тяжко буде врятувати таку загублену душу, світло тисячі ліхтарів не вразить її. Вона сіра. Безкольорова. Сірий колір не личить у якості кольора душі. Одяг можна носити сірий, будеш собі неначе перепілочка гарний. Та чи має сенс зовнішня краса, коли очі твої холодні, мертві?

У нашому житті багато чудових свят. Усі вони веселі, радісні, кра­сиві. Але є лише одне справді неповторне свято. Це Новий рік. У ново­річну ніч люди вірять у чудеса, у здійснення найзаповітніших мрій. І ці мрії справді здійснюються. Я також кожного року загадую бажання. Звісно, вони постійно змінюються, адже я дорослішаю. Раніше я мріяла про іграшки, по­тім — про цікаві мультики й книжки. Але від наступного року я чекаю зовсім іншого. Якось на уроці з рідної мови ми писали твір на тему «Професія моїх батьків». Я написала про мою маму, яка працює лікарем. На­писала, як вона рятує людей, допомагає долати хвороби. А потім замислилась над тим-, ким я буду, коли стану дорослою. Увечері я запитала в мами, як вона обрала свою професію. І вона відповіла, ЩЬ мріяла бути лікарем ще у дитинстві, коли лікувала ляльок. І тоді я згадала, що, граючись з моїми улюбленими іграшками, я завжди вдягаю їх у красиве вбрання, вмикаю музику й танцюю разом з ними. Так, я зрозуміла, що мені найбільше подобається танцювати. Кілька років тому я починала займатися бальними танця­ми, але потім залишила гурток. Тепер я твердо вирішила, що поч­ну займатися знову. Звісно, є деякі труднощі. Поблизу нашого бу­динку немає гарної студії танцю. Але я вірю, що зможу знайти танцювальний гурток, де мене навчать правильно рухатися. І тоді я зможу скласти будь-який іспит з танцювального мистецтва. Отже, від наступного року я чекаю здійснення першого кроку у моїй майбутній професії. Я обов’язково стану відомою танцюрист­кою і буду дарувати людям радість. Адже немає нічого красивішо­го за повільні рухи танцюристів під звуки чарівної музики, коли сукні дівчат виблискують яскравими кольорами. У такі миті здаєть­ся, що увесь світ стає світлішим і щасливішим. І справді, танець — це диво. Можливо, не менше за саму новорічну ніч.