Час минає. Секунда за секундою складаються у дні, дні переходять у роки. Діти підростають, дорослішають, потім старіють. У них підростають уже свої діти та онуки. За мірками історії Всесвіту лише хвилина відділяє нас від трипільського гончара, що робив перші глиняні глечики. Глечики і досі роблять такими, та хто згадає того гончара? Історія пам’ятає правителів і воїнів, поетів і музикантів. Інколи лишаються на її сторінках імена простих людей, що здійснили щось видатне. Час іде. Історія плине. Живучи день у день, прокидаючись, ідучи в школу чи на роботу, ми не замислюємося, яке, власне, коротке наше життя. І що (хто б там чого не казав) воно у нас одне. І, марнуючи час, ми марнуємо своє життя. Дуже довгі вагання. Гонитва за тим, що дає нам хліб і можливість нормально прожити, — за грошима. Дріб’язкові сварки і бездумне цілоденне сидіння перед телевізором. Це все марнує наш час, розмінює дорогоцінне золото хвилин і годин, які можна було б прожити інакше. У народі кажуть: якщо ти посадив дерево — ти не марно прожив своє життя. Не обов’язково усім садити дерева. Але робити добрі справи, завжди пам’ятати про те, що саме ми, теперішні, творимо наше майбутнє і майбутнє наших дітей, — обов’язково. Мудрий, але теж змарнований, розміняний вислів: «Життя дається нам усього лише раз. І прожити його треба так, щоб не було соромно за даремно минулі роки». Це не значить — боротися за щось. Бо боротися — то завжди ламати. Це значить — творити. Робити добро. Допомагати немічним і літнім людям. Читати хороші, мудрі книги. Прислухатися до старших. Не сваритися з мамою. Завжди пам’ятати своїх батьків, допомагати їм. В ідеалі виростити добрих, розумних дітей. Це і значить прожити своє життя не марно, не втратити з нього ані хвилини.
