Друг пізнається в біді. Так, так і є. Якщо у вас трапилася біда, то першим, хто прийде на до буде саме друг.Він спробує зробити все, що завгодно, щоб до навіть якщо знає, що нічого не може. І від його зусиль вам — і йому теж — стане легше.Коли ви потрапите в неприємну ситуацію, то тільки один залишиться з вами. навіть якщо ця ситуація дуже складна. Іноді, звичайно, допомагають не тільки друзі, але зазвичай це відбувається тоді, коли ви самі можете легко впорається з неприємностями, і до виходить чисто символічна, непотрібна.Хоч це і теж приємно. Але в такій біді, де всі опускають руки і відходять в сторону, до тільки вірний друг. І тоді, нарешті, стане зрозуміло, хто ж саме з усіх ваших друзів-приятелів — просто так, знайомий, з яким можна поговорити, зіграти у футбол, але не більше того, а хто — справжній друг, на якого можна покластися в скрутну хвилину і який до завжди.Якщо та людина, яку ви вважали одним, не зміг до вам в біді і не кинувся на виручку — задумайтеся, а може бути, ви самі були недостатньо уважні по відношенню до нього? Раптом ви теж колись не до йому, пропустили, недогледіли — і тепер він віддаляється від вас?
ХЛІБОРОБ Сизе марево клубочиться над степом. Нагріта сонцем рілля дихає парою. І в тих весняних ласкавих туманах мерехтять далекі села та гаї. Польова дорога стелиться через видолинки і пагорбки.За кермом прудкого газика — молодий чубатий водій... Поруч із ним — білоголовий чоловік. Він оглядає звеснілий степ — у сірих очах старого світиться радість. Що то весна!Очі справжнього хлібороба завжди повняться радістю, коли він бачить, як навесні оживає земля, купається в молочних ви-парах туманів і проростає травами та хлібами.Радів тій порі Степан Петрович Твердохліб, оглядаючи розбуджені весняним громом степи, вмиті дощами, зігріті сонцем, приголублені сизими крилами туманів...— Постоїмо трохи та й води нап’ємося з криниці.— Це можна,— погодився водій.Набравши повен поставець ключової живиці, Твердохліб жадібно пив. І була та вода солодшою за медовицю, вода з рід-ного джерела.Степан Петрович присів на пеньку поблизу криниці і за -мислився.З виду Твердохлібові можна дати не більше шістдесяти років. Обличчя моложаве й рум’яне. Засмаг на сонці... Голова в нього була сива, аж біла. Зовнішністю нагадував поважного маститого академіка. Сивуваті, коротко підстрижені вуса, зате брови були на диво чорні і виразно підкреслювали оту сивину. Під насупленими волохатими бровами глибоко запали розумні сірі очі. Вони завжди були теплі й ласкаві. Навіть тоді, коли гні -вався, очі світилися добротою. Був Твердохліб середнього зросту, міцно збитий, але не огрядний. Широкий у плечах, руки великі й жилаві, як у косаря або молотника. Він справді походив з ко-сарського роду...Твердохліб, овіяний весняним вітром, думав свою думу. Із глибини душі народжувалися слова — незвичайні, не буденні, а високі, одухотворені, як і душа його. Вони кружляли над ним, ніби молоді птиці, в якомусь хмільному, збудженому хороводі... (224 сл.) ( За І. Цюпою)
Сизе марево клубочиться над степом. Нагріта сонцем рілля дихає парою. І в тих весняних ласкавих туманах мерехтять далекі села та гаї. Польова дорога стелиться через видолинки і пагорбки.За кермом прудкого газика — молодий чубатий водій... Поруч із ним — білоголовий чоловік. Він оглядає звеснілий степ — у сірих очах старого світиться радість. Що то весна!Очі справжнього хлібороба завжди повняться радістю, коли він бачить, як навесні оживає земля, купається в молочних ви-парах туманів і проростає травами та хлібами.Радів тій порі Степан Петрович Твердохліб, оглядаючи розбуджені весняним громом степи, вмиті дощами, зігріті сонцем, приголублені сизими крилами туманів...— Постоїмо трохи та й води нап’ємося з криниці.— Це можна,— погодився водій.Набравши повен поставець ключової живиці, Твердохліб жадібно пив. І була та вода солодшою за медовицю, вода з рід-ного джерела.Степан Петрович присів на пеньку поблизу криниці і за -мислився.З виду Твердохлібові можна дати не більше шістдесяти років. Обличчя моложаве й рум’яне. Засмаг на сонці... Голова в нього була сива, аж біла. Зовнішністю нагадував поважного маститого академіка. Сивуваті, коротко підстрижені вуса, зате брови були на диво чорні і виразно підкреслювали оту сивину. Під насупленими волохатими бровами глибоко запали розумні сірі очі. Вони завжди були теплі й ласкаві. Навіть тоді, коли гні -вався, очі світилися добротою. Був Твердохліб середнього зросту, міцно збитий, але не огрядний. Широкий у плечах, руки великі й жилаві, як у косаря або молотника. Він справді походив з ко-сарського роду...Твердохліб, овіяний весняним вітром, думав свою думу. Із глибини душі народжувалися слова — незвичайні, не буденні, а високі, одухотворені, як і душа його. Вони кружляли над ним, ніби молоді птиці, в якомусь хмільному, збудженому хороводі...
(224 сл.) ( За І. Цюпою)