Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Среди всех времен года особенно прекрасна осень. Меня привлекает разнообразие красок, большие перемены в природе, происходящие в этот сезон года. Осень бывает разная: вначале с яркими красками, а потом скучная и унылая пора. Она наступает незаметно. О ней напоминают осенние приметы: короткий день, прохладные ночи, перелетные птицы и красочность листвы на деревьях. В сентябре лето, как бы возвращается на неделю, радуя нас сухой и ясной солнечной погодой. В народе этот период называют бабьим летом. Вот тогда желательно пойти на прогулку в парк или поехать за город, чтобы полюбоваться преобразованиями осенней природы.
Гуляя по парку, удивляешься такому богатству ярких красок листвы на деревьях. Они становятся: золотистыми, лиловыми и красными, весело шелестят на ветру. Приятно идти по опавшей листве, как по мягкому ковру. Озеро в парке немного темнеет и напоминает прозрачное стекло. Здесь уже не слышно кваканья лягушек. Можно еще увидеть водоплавающих птиц, таких как утки и крачки, которые не успели улететь.
Приметой бабьего лета считается летающая паутина, которая встречается всюду между деревьями и переливается в солнечных лучах. В парке живут белки, но они уже ведут себя суетливо, ведь впереди зима и им необходимо заготовить впрок желуди и грибы. Но после золотой осени, с каждым днем листвы на деревьях становится все меньше, начинается пора дождей, солнце выглядывает редко. Прогулки в парке наводят грусть и печаль. Особенно, когда пролетает клин журавлей со своим прощальным курлыканьем. Иногда вместо дождя появляются первые снежинки, медленно кружась и сразу же тая, напоминают о скором наступлении другого времени года – зимы. Наверное ни одно время года не может похвастаться таким разнообразием красок и перемен, как осень. Не зря люди искусства почти все писали свои произведения, связанные с природой осени, привлекающей своей красотой, необычностью и таинственностью.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Объяснение:
Может быть . :)
Среди всех времен года особенно прекрасна осень. Меня привлекает разнообразие красок, большие перемены в природе, происходящие в этот сезон года. Осень бывает разная: вначале с яркими красками, а потом скучная и унылая пора. Она наступает незаметно. О ней напоминают осенние приметы: короткий день, прохладные ночи, перелетные птицы и красочность листвы на деревьях. В сентябре лето, как бы возвращается на неделю, радуя нас сухой и ясной солнечной погодой. В народе этот период называют бабьим летом. Вот тогда желательно пойти на прогулку в парк или поехать за город, чтобы полюбоваться преобразованиями осенней природы.
Гуляя по парку, удивляешься такому богатству ярких красок листвы на деревьях. Они становятся: золотистыми, лиловыми и красными, весело шелестят на ветру. Приятно идти по опавшей листве, как по мягкому ковру. Озеро в парке немного темнеет и напоминает прозрачное стекло. Здесь уже не слышно кваканья лягушек. Можно еще увидеть водоплавающих птиц, таких как утки и крачки, которые не успели улететь.
Приметой бабьего лета считается летающая паутина, которая встречается всюду между деревьями и переливается в солнечных лучах. В парке живут белки, но они уже ведут себя суетливо, ведь впереди зима и им необходимо заготовить впрок желуди и грибы. Но после золотой осени, с каждым днем листвы на деревьях становится все меньше, начинается пора дождей, солнце выглядывает редко. Прогулки в парке наводят грусть и печаль. Особенно, когда пролетает клин журавлей со своим прощальным курлыканьем. Иногда вместо дождя появляются первые снежинки, медленно кружась и сразу же тая, напоминают о скором наступлении другого времени года – зимы. Наверное ни одно время года не может похвастаться таким разнообразием красок и перемен, как осень. Не зря люди искусства почти все писали свои произведения, связанные с природой осени, привлекающей своей красотой, необычностью и таинственностью.