у эсхила, прикованный прометей – титан, сын фемиды, знающий от неё все тайны будущего. при войне олимпийских богов с титанами, прометей отделился от титанов, стал на стороне зевса и своими умными советами ему победить. но, сделавшись владыкою вселенной, зевс хотел истребить людей и создать новый род человеческий. в этом мифе прометей спас людей и дал им огонь, употребление которого – начало всех улучшений в человеческой жизни, основание владычества человека над природою. прометей научил людей и строить жилища, знать время восхождения небесных светил и пути их, научил считать, писать, узнавать будущее, приносить жертвы; научил их врачебному искусству, мореплаванию, другим знаниям, служащим на благо жизни. за эти благодеяния людям, прометей был, по повелению зевса, прикован медными цепями к утесу в бездонной пустыне скифской страны; там жжет его днем палящий зной солнца, ночью мучит иней мороза, так что он завидует судьбе своих братьев, низвергнутых в тартар.
но как ни тяжки страдания прометея в мифе, твердость души его остается непреклонна; он страдает за самоотверженную любовь к людям; сознание этого подкрепляет его, и он мужественно выносит мучения. прометею известен час, когда постигнет зевса кара, на которую обречен проклятием крона сын, низложивший отца; это знание – тайна прометея, и никакие угрозы зевса не могут вырвать ее у него. таково содержание второй из трех трагедий эсхила, имевших своим содержанием миф о прометее. только вторая дошла до нас; первая и третья погибли. третья трагедия изображала мучение прометея, прикованного на скале, и избавление его. её содержание было: кентавр хирон, « людям», неисцелимою раною, добровольно пошел за прометея в тартар, давая своим самопожертвованием искупление ему; геракл убивает орла, который терзал прометея; зевс примиряется с прометеем, и восстановляется мир между олимпийцами и титанами. прометей будет носить, как символы своих страданий, венок из ветвей ивы на голове и железное кольцо на руке.
З першої ж хвилини Шевченко відчував себе в солдатському строю безпорадним. Усе його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування. Цей внутрішній опір підсвідомо надавав його рухам незграбності.
Муштра тривала добрих дві години. Потім було навчання. Шевченкові дали рушницю, навчили розбирати й збирати її. Після цього –знову муштра. По тому довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі. Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги. В душі бився розпач від свідомості того, що він приречений на фізичні муки й духовне отупіння.
Спливав день за днем, і кожен з них був точним повторенням минулого. І ось прийшла неділя.Як завжди, вранці розбудив його барабан.
Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім усі розійшлися хто куди.
Шевченко обігнув церкву й пішов курною вулицею, заваленою сміттям. Пройшов повз будинок священика й чепурні офіцерські будиночки. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу хати уральських козаків. Ще далі – жалюгідні подоби людського житла, непобілені, обмазані глиною. Їхні низенькі пласкі дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Вийшовши нарешті з Орська, Шевченко крутим берегом збіг до Уралу. Він пішов уздовж ріки і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думи. Річка крутим звивом повернула убік, а Кобзар все йшов і йшов. Врешті-решт він зупинився і повів навкруги очима.
Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут, ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.
Один! Один! Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити...
У розпачі впав він обличчям у траву і розридався. Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі. Поступово замість одчаю душа його сповнювалась рішучістю. Шевченко звівся на ноги. Погляд його став твердим. Розмашним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки й сіруватий полин.
У казармі було майже порожньо. Шевченко відчинив свою шафу, взяв кілька схованих там аркушів паперу, пішов у степ, за вали.
Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку й записав до неї свій перший невільницький вірш.
ответ:
миф о прометее у эсхила
объяснение:
у эсхила, прикованный прометей – титан, сын фемиды, знающий от неё все тайны будущего. при войне олимпийских богов с титанами, прометей отделился от титанов, стал на стороне зевса и своими умными советами ему победить. но, сделавшись владыкою вселенной, зевс хотел истребить людей и создать новый род человеческий. в этом мифе прометей спас людей и дал им огонь, употребление которого – начало всех улучшений в человеческой жизни, основание владычества человека над природою. прометей научил людей и строить жилища, знать время восхождения небесных светил и пути их, научил считать, писать, узнавать будущее, приносить жертвы; научил их врачебному искусству, мореплаванию, другим знаниям, служащим на благо жизни. за эти благодеяния людям, прометей был, по повелению зевса, прикован медными цепями к утесу в бездонной пустыне скифской страны; там жжет его днем палящий зной солнца, ночью мучит иней мороза, так что он завидует судьбе своих братьев, низвергнутых в тартар.
но как ни тяжки страдания прометея в мифе, твердость души его остается непреклонна; он страдает за самоотверженную любовь к людям; сознание этого подкрепляет его, и он мужественно выносит мучения. прометею известен час, когда постигнет зевса кара, на которую обречен проклятием крона сын, низложивший отца; это знание – тайна прометея, и никакие угрозы зевса не могут вырвать ее у него. таково содержание второй из трех трагедий эсхила, имевших своим содержанием миф о прометее. только вторая дошла до нас; первая и третья погибли. третья трагедия изображала мучение прометея, прикованного на скале, и избавление его. её содержание было: кентавр хирон, « людям», неисцелимою раною, добровольно пошел за прометея в тартар, давая своим самопожертвованием искупление ему; геракл убивает орла, который терзал прометея; зевс примиряется с прометеем, и восстановляется мир между олимпийцами и титанами. прометей будет носить, как символы своих страданий, венок из ветвей ивы на голове и железное кольцо на руке.
З першої ж хвилини Шевченко відчував себе в солдатському строю безпорадним. Усе його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування. Цей внутрішній опір підсвідомо надавав його рухам незграбності.
Муштра тривала добрих дві години. Потім було навчання. Шевченкові дали рушницю, навчили розбирати й збирати її. Після цього –знову муштра. По тому довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі. Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги. В душі бився розпач від свідомості того, що він приречений на фізичні муки й духовне отупіння.
Спливав день за днем, і кожен з них був точним повторенням минулого. І ось прийшла неділя.Як завжди, вранці розбудив його барабан.
Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім усі розійшлися хто куди.
Шевченко обігнув церкву й пішов курною вулицею, заваленою сміттям. Пройшов повз будинок священика й чепурні офіцерські будиночки. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу хати уральських козаків. Ще далі – жалюгідні подоби людського житла, непобілені, обмазані глиною. Їхні низенькі пласкі дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Вийшовши нарешті з Орська, Шевченко крутим берегом збіг до Уралу. Він пішов уздовж ріки і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думи. Річка крутим звивом повернула убік, а Кобзар все йшов і йшов. Врешті-решт він зупинився і повів навкруги очима.
Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут, ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.
Один! Один! Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити...
У розпачі впав він обличчям у траву і розридався. Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі. Поступово замість одчаю душа його сповнювалась рішучістю. Шевченко звівся на ноги. Погляд його став твердим. Розмашним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки й сіруватий полин.
У казармі було майже порожньо. Шевченко відчинив свою шафу, взяв кілька схованих там аркушів паперу, пішов у степ, за вали.
Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку й записав до неї свій перший невільницький вірш.
сорі шо може забагато