Складіть складний план. Коли поїзд мало-помалу наближався до Львова і з’явилися перші будинки і напівкруглі бані церков, Марко відчув невимовну радість, бо повернувся ж до міста своєї юності, яке можна було назвати столицею, не додаючи до цього слова лапок іронії. Він радо, якось по-дитячому вітав знайомі околиці; його зір із приємністю блукав по пагорбі Високого Замку, по Лисій горі, поважній будові храму Святого Юра — скрізь, де він давним-давно не раз бував.
Чимало часу минуло відтоді, коли він востаннє був у Львові. Тоді він знав молодого Франка, Павлика, Бачинського. Нині в цьому місті ходять інші люди, ті, що живуть великим зривом вісімнадцятого року і дальших років упертих, жертовних змагань. Марко поринув у думки, сумуючи за минулим, жаль огортав його, коли він згадував про те, що з власної вини не став учасником боїв за свободу. Так він і незчувся, як потяг почав наближатися до вокзалу. Ще потяг не доїхав до львівського вокзалу, а Марко почав одягатися, почуваючи себе завороженим кораблем із середньовічної легенди, який опустили перед бурею, який блукає
по морях, гнаний вітрами.
Нарешті Марко вийшов із залізничного вокзалу і зупинився як укопаний: відчув якусь дивну атмосферу неспокою і росту міста боротьби, духовних шукань, дозрівання. Тимчасом як Марко розмірковував мимохіть, стоячи перед вокзалом, з важких хмар почав сіятися дрібний дощ. Це його розбудило від задуми, і він глянув уперед, вздовж алеї: хотів увібрати
холодним поглядом теплоту цього древнього рідного міста. Нарешті рушив широкою алеєю, вона привітно махала йому услід ніжно-зеленими, вітами крислатих, дерев. Йому здалося: будинки; храми, люди — все, що він зустрічав на своєму шляху, радо вітає його приїзд; а він ішов не поспішаючи, жалкуючи, в душі плачучи за тим, чого уже це вернути. І скрізь, де б він не проходив: чи то широкими гомінкими вулицями, чи то тихими вузькими вуличками, його супроводжував незримий і зримий дух величі міста Лева; і він по-щирому, радів цій навколишній гармонії, яка зливалася водно разом із ним і, мабуть, теж по-справжньому раділа поверненню свого «блудного сина»
— Олесь Гончар.
Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає І своє давнє життя і свої сподіванки, розум, досвід, почування.
— Панас Мирний.
Мова — духовне багатство народу.
— Василь Сухомлинський
О. Вишня, із життям і творчістю якого ми розпочинаємо знайомство, писав: «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати “Реве та стогне” та садити гопака, і не того, в кого прізвище на “ко”,— а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові, бо ото і є справжні українці». Як актуально звучать ці слова і в наш час! Письменник обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх — то дошкульний, то доброзичливий, то гіркий крізь сльози, який завжди супроводжував наш народ у його багатостраждальній історії.