- Костику, скажи, ти хотів би потрапити у місто, де живуть самі діти? - Зараз, мамо, я подумаю... А ти там була б, у цьому місті? А татко? Чи, наприклад, наша бабуся? - Ні, звичайно, нікого з дорослих в цьому місті не буде: ні батьків, ні лікарів, ні водіїв автобуса, ні кухарів... - По-моєму, це неможливо, мамо. Адже діти не можуть жити зовсім самі, ми ж маленькі, нічого не вміємо, не знаємо... Ні, мамусю, я не хотів би потрапити у таке місто. - Заспокойся, Костику, я тільки пожартувала, ніхто тебе в таке місто не відправить! - А я вже подумав, що так насправді може бути!
Осене, красуне моя золотава! Ти нагадуєш мені ту руду лисичку, яку миттєво я побачив у лісових хащах. Опале листя, твій шерех нагадує мені дощ і навіює тиху печаль. Листопаде, твоя жовта заметіль схожа на вишукане мереживо. Що ж ти так рано до нас прийшла, люба осене? Пташки, не летіть від нас, ще рано вам у вирій. Квіти, залишайтесь такими ж яскравими, як влітку. Ми ще не намилувалися вами. Хмари, не закривайте небо сірим покривалом, а ти, сонечко, виглядай частіше. Синє море, залишайся теплим якомога довше! Будь довгою і теплою, щедрою і гарною, красуня-осінь!
- Зараз, мамо, я подумаю... А ти там була б, у цьому місті? А татко? Чи, наприклад, наша бабуся?
- Ні, звичайно, нікого з дорослих в цьому місті не буде: ні батьків, ні лікарів, ні водіїв автобуса, ні кухарів...
- По-моєму, це неможливо, мамо. Адже діти не можуть жити зовсім самі, ми ж маленькі, нічого не вміємо, не знаємо... Ні, мамусю, я не хотів би потрапити у таке місто.
- Заспокойся, Костику, я тільки пожартувала, ніхто тебе в таке місто не відправить!
- А я вже подумав, що так насправді може бути!