Складносурядним із протиставним відношенням частин є речення А дощ пройшов — і Київ зеленіе. Б Він іншим показує дорогу, а сам у болото лізе. в Або рибку їсти, або на дно сісти. г Над землею кружляли заметілі та лютувала війна
Зима… Мабуть, як і більшість людей, я мрію про неї спекотного літа. А потім, коли спливає час, вона нарешті приходить – гарна та сніжна, вітряна або ж спокійна та велична. Замітає снігом усю грязь пізньої осені, прикриває все сміття на вулицях, прикрашає голі, негарні дерева.
Для мене зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?
Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…
Я завжди уявляю собі зиму як прекрасну Снігову королеву. Часто, прокидаючись взимку сонячного дня, я радію просто від того, що бачу на віконному склі морозні візерунки. Хоча мені не раз пояснювали і в школі, і вдома, звідки вони беруться, я вже не дуже пам’ятаю це пояснення. І тому для мене вони – завжди чудо. Мабуть, Снігова королева усю ніч старанно розмальовувала мої вікна, коли її ніхто не бачив за завісками.
Так, взимку довго не побігаєш надворі, не пограєш у футбол чи бадмінтон, не можна купатися у річці та морі. Але можна зайнятися зимовим спортом, наприклад, лижним. Або почитати хорошу книжку. Чи просто прийти додому та провести час зі своєю родиною, послухати історії дідуся чи бабусі, до батькам, погратися з братами та сестрами, якщо вони є. Для чогось же потрібна людям така погода, коли нікуди з дому не підеш.
Але я знаю, що через якийсь час білий сніг пожовтіє, припаде пилом, його витопчуть люди та собаки. Він втратить свою первісну красу. Ковзатись по льоду всім набридне і захочеться вільного руху. А ще – тепла та сонця. І я разом з усіма теж буду нетерпляче чекати приходу весни!
Запорізькі козаки, запорожці - частина козацтва на території сучасної України , що створили в 1555 році, ряд розрізнених військових укріплень («городки» або «січі» і поселень (хутори, зимівники) за дніпровськими порогами, поза зоною юрисдикції сусідніх держав (Дике поле). Об'єдналися згодом у військову організацію Військо Запорізьке, що отримала своє найменування за назвою регіону проживання, місця розташування головного військового укріплення, іменованого «Січ» та перебування штаб-квартири (центрального органу управління - коша) . Пізніше, у зв'язку з утворенням в кінці XVI століття реєстрового козацького війська, поселенням частини запорізького козацтва на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, а також у зв'язку з утворенням після 1625 відповідно до Куруківській договором полкового устрою реєстрового козацького війська, запорізькими стали називати і реєстрових козаків, які не проживали на території Запоріжжя. Надалі, після повстання Богдана Хмельницького у 1648 році під контроль Війська Запорозького і влада запорізького гетьмана перейшли території Речі Посполитої, що розташовувалися на землях сучасної Північної та Центральної України. На них утворилися нові козацькі полки, що комплектувалися з місцевого населення за територіально-міліційних принципом. Вони доповнили полковий устрій козацького війська, сформувавши таким чином централізовану військову і адміністративно-територіальну структуру Війська Запорозького, що отримала в історіографії також найменування Гетьманщина. Запорізькими стали іменувати всіх козаків, що проживали на території Гетьманщини.
Зима… Мабуть, як і більшість людей, я мрію про неї спекотного літа. А потім, коли спливає час, вона нарешті приходить – гарна та сніжна, вітряна або ж спокійна та велична. Замітає снігом усю грязь пізньої осені, прикриває все сміття на вулицях, прикрашає голі, негарні дерева.
Для мене зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?
Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…
Я завжди уявляю собі зиму як прекрасну Снігову королеву. Часто, прокидаючись взимку сонячного дня, я радію просто від того, що бачу на віконному склі морозні візерунки. Хоча мені не раз пояснювали і в школі, і вдома, звідки вони беруться, я вже не дуже пам’ятаю це пояснення. І тому для мене вони – завжди чудо. Мабуть, Снігова королева усю ніч старанно розмальовувала мої вікна, коли її ніхто не бачив за завісками.
Так, взимку довго не побігаєш надворі, не пограєш у футбол чи бадмінтон, не можна купатися у річці та морі. Але можна зайнятися зимовим спортом, наприклад, лижним. Або почитати хорошу книжку. Чи просто прийти додому та провести час зі своєю родиною, послухати історії дідуся чи бабусі, до батькам, погратися з братами та сестрами, якщо вони є. Для чогось же потрібна людям така погода, коли нікуди з дому не підеш.
Але я знаю, що через якийсь час білий сніг пожовтіє, припаде пилом, його витопчуть люди та собаки. Він втратить свою первісну красу. Ковзатись по льоду всім набридне і захочеться вільного руху. А ще – тепла та сонця. І я разом з усіма теж буду нетерпляче чекати приходу весни!
Пізніше, у зв'язку з утворенням в кінці XVI століття реєстрового козацького війська, поселенням частини запорізького козацтва на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, а також у зв'язку з утворенням після 1625 відповідно до Куруківській договором полкового устрою реєстрового козацького війська, запорізькими стали називати і реєстрових козаків, які не проживали на території Запоріжжя.
Надалі, після повстання Богдана Хмельницького у 1648 році під контроль Війська Запорозького і влада запорізького гетьмана перейшли території Речі Посполитої, що розташовувалися на землях сучасної Північної та Центральної України. На них утворилися нові козацькі полки, що комплектувалися з місцевого населення за територіально-міліційних принципом. Вони доповнили полковий устрій козацького війська, сформувавши таким чином централізовану військову і адміністративно-територіальну структуру Війська Запорозького, що отримала в історіографії також найменування Гетьманщина. Запорізькими стали іменувати всіх козаків, що проживали на території Гетьманщини.