Речення з модальними частками (Леся Українка «Лісова пісня»)
1. Л і с о в и к То Ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель. (ж – підсилювальна) 2. М а в к а Ох, ЯК я довго спала! (як – оклична) 3. Л і с о в и к ОН жовтими пушинками вже плавлють на чистім плесі каченятка дикі. (он – вказівна) 4. Л у к а ш Я ТІЛЬКИ хтів собі вточити соку з берези. (тільки – обмежувально-видільна) 5. М а в к а НЕ пий ЖЕ крові з сестроньки моєї! (не – заперечна, же – підсилювальна) 6. М а в к а (усміхаючись) ЧИ гарна ж я тобі? Л у к а ш (соромлячись) ХІБА я знаю? (чи, хіба – питальні)
Літо. Скільки див воно дарує: подорожі, відпочинок, екскурсії у мальовничі куточки нашої країни. Звісно, кожна дитина чекає літа, бо воно приносить канікули. Три місяці — так багато веселого часу. Скільки різних пригод трапляється, скільки вражень! Я хочу розповісти про випадок, який стався минулого року на морі. Щоправда, не зі мною. Героїня мого оповідання — Марічка, десятирічна дівчинка, красива білявка з голубими оченятами. Одного довгоочікуваного дня дівчинка разом із сім'єю сіла в потяг і помчала-полетіла назустріч морю. Марічка ніколи раніше не бачила цього синього дива: раптом перед очима постала блакитна далеч, аж до самого обрію. Морська гладінь виблискувала на сонці міріадами іскорок. — Мамо, яке море безмежне і привітне. Я йду з ним привітаюсь ближче, — впевнено сказала Марічка. — Обережно, дитино. Воно дійсно гарне, але може бути небезпечне. — Ну що ти, мамо! Хіба я маленька! — махнула рукою дівчинка і, не слухаючи останніх слів матусі, помчала у воду. Марічка не зрозуміла, чому мама так каже. Вона хлюпалась у водичці, забавлялась, не помічаючи, як відходить все далі від берега. Та ось одна велика піниста хвиля накрила дитину. Мить — і Марічка опинилась під водою. Що було далі — вона не пам'ятає. Дівчинка розплющила очі — і побачила біля себе переляканих батьків і двох високих чоловіків у рятувальних жилетах. Вони лагідно посміхнулись і сказали: — Так, море гарне і добре, але обережним бути не завадить. вам, —ледве промовила Марічка. І, притулившись до мами, заплакала...
(Леся Українка «Лісова пісня»)
1. Л і с о в и к То Ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель.
(ж – підсилювальна)
2. М а в к а Ох, ЯК я довго спала!
(як – оклична)
3. Л і с о в и к ОН жовтими пушинками вже плавлють на чистім плесі каченятка дикі.
(он – вказівна)
4. Л у к а ш Я ТІЛЬКИ хтів собі вточити соку з берези.
(тільки – обмежувально-видільна)
5. М а в к а НЕ пий ЖЕ крові з сестроньки моєї!
(не – заперечна, же – підсилювальна)
6. М а в к а (усміхаючись) ЧИ гарна ж я тобі?
Л у к а ш (соромлячись) ХІБА я знаю?
(чи, хіба – питальні)
Я хочу розповісти про випадок, який стався минулого року на морі. Щоправда, не зі мною.
Героїня мого оповідання — Марічка, десятирічна дівчинка, красива білявка з голубими оченятами.
Одного довгоочікуваного дня дівчинка разом із сім'єю сіла в потяг і помчала-полетіла назустріч морю.
Марічка ніколи раніше не бачила цього синього дива: раптом перед очима постала блакитна далеч, аж до самого обрію. Морська гладінь виблискувала на сонці міріадами іскорок.
— Мамо, яке море безмежне і привітне. Я йду з ним привітаюсь ближче, — впевнено сказала Марічка.
— Обережно, дитино. Воно дійсно гарне, але може бути небезпечне.
— Ну що ти, мамо! Хіба я маленька! — махнула рукою дівчинка і, не слухаючи останніх слів матусі, помчала у воду. Марічка не зрозуміла, чому мама так каже. Вона хлюпалась у водичці, забавлялась, не помічаючи, як відходить все далі від берега. Та ось одна велика піниста хвиля накрила дитину. Мить — і Марічка опинилась під водою. Що було далі — вона не пам'ятає.
Дівчинка розплющила очі — і побачила біля себе переляканих батьків і двох високих чоловіків у рятувальних жилетах. Вони лагідно посміхнулись і сказали:
— Так, море гарне і добре, але обережним бути не завадить.
вам, —ледве промовила Марічка. І, притулившись до мами, заплакала...