Сьогодні вранці мій братик задав мені таке питання:"Чи існує ідеальне суспільство?". Я не знав що сказати, тому попросив його дати час мені на обміркування відповіді. Я пометикував і ось що відповів йому:"Братику, ідеального суспільства не існує. У житті, так як в казці, - завжди знайдеться хтось лихий. В наш час не потрібно нікому довіряти, крім рідних і близьких. Але саме головне - почни з себе змінювати світ, обміркуй все, як стати доброю Людиною, Людиною з великої букви, і тоді суспільство зміниться в кращу сторону".
Того ранку маленький Микола аж підстрибував з радощів. Мати з батьком пішли до Сигота, а він сам собі господар. Ви, може, думаєте, що то просте діло залишитися самим вдома господарювати? І не говоріть! То ж велика відповідальність бути господарем всього, відповідати за все і за всіх, що мукають, гавкають, кричать, квичать, кодкодачуть, скачуть, бекають та мекають по подвірії. Мати спочатку довго вагалась, переживаючи, що він не впораїться зі всім, але батько заспокоїв її. – Та він уже легінь, осінню до школи піде, а ти боїшся на нього хату залишити. Щоправда він і дотепер кидав зерно курям, випасав ягнята і навіть веприка годував, але ще корову не годував жодного разу. – Коли задзвонить на полудень, кинеш у ясла сіна, а після того напоїш її з відра водою і все! Тільки обережно, щоб не досягла тебе рогом, – погладив Миколу по голівці батько. – Не забудь, Миколцю, коли бовкне дзвін, берись годувати корову, ні скоріше, ні пізніше... – додала мати. Миколка пошибався вліво і вправо – нагодував курчат, каченят, котика Мурчика, песика Бурчика, рябе козенятко, біле ягнятко та вухате поросятко, і почав проходжуватися вздовж подвір’я, з руками за спиною, як личить справжньому господареві, чекаючи, щоб бовкнув дзвін, але дзвін чомусь не бовкав, хоча сонце підкотилось досить високо. – Що поробиш, треба дочекатися дзвону, – зітхнув з досадою Миколка і присів на сходи, задивляючись на дах старої дзвінниці, яка ніби посміхалася до нього з-поза старої груші вуйка Гната. «Му-у-у! Му-у-у!..» – враз почулося з хліва. – Потерпи ще трішки, Зорянко, хай бовкне дзвін Миколка. Але в Зоряни не вистачало терпіня – розмукалася як пароплав. Миколкові стало жаль бідної корови і рушив до вуйка Гната, попросити його щоб бовкнув у дзвін, та вуйка Гната не було вдома. – Пішов до Сигота, сьогодні навіть не дзвонив на полудень, – сказала з досадою стара Настя, сусідка вуйка Гната. Миколка, повертаючись додому, думав нагодувати Зоряну і без вуйкового дзвону, та коли увійшов на подвір’я, батько вже виходив з хліва. – Куди блудив, опришку, так ти нагодував корову? – Я, я до вуйка Гната, щоб бовкнув у дзвін... – промовив зі сльозами на очах Миколка. Батько голосно розсміявся і міцно обняв його.
