Твір-роздум про вчинки людей на основі власних вражень у художньому стилі. Вчинок Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося. Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку-однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення. На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Мій перший день у школі. Свій перший день в школі пам’ятаю так, неначе це було вчора. Щиро кажучи, й самій не віриться, що з того дня вже минуло два з половиною роки. Прокинулась я рано-вранці, а на мене вже чекало святкове шкільне вбрання, пишні білі банти для зачіски, гарні, яскраві осінні квіти, а головне – шкільний рюкзак. Підійшовши до школи з мамою, татом та бабусею, я вперше побачила таку велику кількість дітей-школярів, щиро усміхнених вчителів та батьків. Правду кажучи, страх та цікавість переповнювали мене. Швидше хотілося зайти до класної кімнати, познайомитися з вчителькою та дітьми. Та найголовніше те, що я вперше побувала на шкільній лінійці, на святі першого дзвоника. Про це мені багато розповідали бабуся, батьки та старші друзі-школярі. На святковій лінійці нас, першокласників, вітали вчителі, директор та старшокласники, а ми їм обіцяли бути слухняними та гарно навчатися, щоб нами пишалися. Свято скінчилося. Дзвоник покликав нас на перший урок. Тепер школа – це частина мого життя. Тут я дорослішаю, навчаюся, стаю самостійною. Попереду ще не один рік старанного навчання, але вже зараз я пишаюсь тим, що навчаюся в своїй школі
Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку-однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.