беру в руки невелику золотисту кулю і задумливо вдивляюся в неї. Я розглядаю давно знайомий малюнок, і мені здається, що Дід Мороз, у якого в руках величезний мішок з подарунками, весело підморгує мені. Я пильно вдивляюся в добродушне обличчя і згадую, як з’явилася у мене ця незвичайна куля. Три роки тому ми їздили в гості до друзів батьків на дачу. У дворі у них зростає невисока пухнаста ялинка.
Тридцять першого грудня ми всі разом наряджали її цукерками і мандаринами, бо в поспіху забули привезти ялинкові іграшки. І раптом дядько Володя, господар дачі, згадав, що на горищі лежить корзина з ялинковими іграшками, які купувала його бабуся. Він забрався на горище і вийшов на вулицю з кошиком. Чого тільки там не було! Клишоногий ведмідь, годинник, стрілки якого показували без п’яти дванадцять, дівчинка в хутряній шубці, морквина, огірок і багато іншого. Ми взялися наряджати ялинку цими іграшками. На самому дні кошика була золотиста куля з Дідом Морозом. Яскрава, блискуча. Я не могла відірвати від неї погляду. Дядя Володя помітив, як я дивлюся на кулю, і сказав: «Тримай, Ніка, вона твоя!» Скільки радості я отримала, взявши її в руки! Адже вона така чудова! Я відчула теплоту людей, які тримали її колись в руках.
Перш ніж повісити кулю на ялинку, я хочу запам’ятати цю мить, адже в ній так багато яскравих вражень, багато радості, сміху та чудового настрою.
Я хотіла б поділитися відкриттям теплої новорічної кулі з бабусею, нехай і вона подумає про щось приємне і згадає свою молодість. Передаючи кулю, я буду обережна, адже вона така тендітна, ніжна, вона так мені дорога. Ось так і слово радість. Вона зближує людей, піднімає настрій. Нехай куля прикрашає мою ялинку і радує всіх.
30 липня виповниться три роки, як не стало Віктора Баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови Національної спілки письменників України. Вшановуючи пам’ять Віктора Федоровича, пропонуємо вашій увазі (у скороченому вигляді) статтю Юрія Килимника про творчість В.Баранова, написану 2009 року. Вочевидь, багато міркувань автора залишаються слушними і сьогодні.
Юрій КИЛИМНИК
У газеті „Культура і життя” (№ 10 від 11 березня 2009 року) увагу мою привернув надрукований фрагмент із книги „Честь поетів” письменника Миколи Савостіна із столиці Молдавії. Використовуючи невідомі широкому загалу знакові факти з життя поетів різних епох і куточків світу, автор доводить, що поет будь-де – більше, ніж поет, що покликання поета не дарунок пустунки-долі, а нерідко рівний каторзі обов’язок „сина богів” і „брата дервіша”. Коли читав цей уривок, майстерно перекладений київським письменником Валентином Чудним, я відразу ж згадав один з найвідоміших віршів сучасного українського письменника Віктора Баранова «До українців», який він написав весною 1989 року. Вибір мій зрозумілий. Як жодна з його поезій, саме ця найбільш, сказати б, українська. Якщо бути щирими і максимально об’єктивними, то, визнаймо, що не багато з нас здатні виявляти таке ставлення до українства як великої спільноти людей. Проте, на щастя, подекуди з’являються особистості, котрі інакше бачать світ, а відтак і своє місце в ньому. Вони не озираються на когось, описують свої відчуття. Їх одиниці, але в кожній літературі до їхнього голосу прислухаються.
«До українців» належить перу саме такого автора. Віктор Баранов народився 14 жовтня 1950 року в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Поет, прозаїк, перекладач, культуролог. Працює головним редактором журналу «Київ» (нагадуємо: стаття написана 2009 р. – ред.). Голова Київської організації Національної спілки письменників України. Автор 15-ти книг поезії і прози, численних перекладів з різних літератур. Лауреат кількох літературних премій, зокрема міжнародних. Очолює наглядову раду Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Заслужений діяч мистецтв України.
В його інтерв’ю «Культ книжки – це культ найкращого в людині», розміщеному в одному із цьогорічних січневих випусків «Порталу українця», є цікава думка про роль письменника у вітчизняній культурі: «…Коли люди не читають книжки, вони морально занепадають, не чують сигналів, які письменник подає суспільству. Власне, є така формула: письменник – це сейсмограф суспільства. Сейсмограф – це прилад, який сповіщає про загрозу землетрусу, а письменник у своїй творчості обов’язково хоч трохи передбачає: показуючи суспільству те, якою воно йде дорогою, він попереджає – такі-то кроки можуть бути згубними, шкідливими. Оповідає в художній формі, яка, на противагу інформативності, «натискає» на серцеві струни, через емоційне, чуттєве сприйняття добирається до свідомості, впливає глибше, подає вистражданий сигнал до дії». Погодьмося, це безмежна тема, яку в повному обсязі взагалі неможливо втиснути в жорстку систему коментаря.
А… Утім, досить цих «а». І так, гадаю, читач вже заінтригований тим, що ж такого особливого створив цей талановитий, небайдужий і чесний літератор, який хоче добра співвітчизникам, своїй країні. На мою думку, він вибудував «До українців» справді фахово. Саме Віктор Баранов зробив ЦЕ, а ніхто інший не наважився! Хто в цьому хоче переконатися, може цей хвилюючий людську душу поетичний твір почитати. Ось він, вірш «До українців»:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –
Де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Добрезнаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
беру в руки невелику золотисту кулю і задумливо вдивляюся в неї. Я розглядаю давно знайомий малюнок, і мені здається, що Дід Мороз, у якого в руках величезний мішок з подарунками, весело підморгує мені. Я пильно вдивляюся в добродушне обличчя і згадую, як з’явилася у мене ця незвичайна куля. Три роки тому ми їздили в гості до друзів батьків на дачу. У дворі у них зростає невисока пухнаста ялинка.
Тридцять першого грудня ми всі разом наряджали її цукерками і мандаринами, бо в поспіху забули привезти ялинкові іграшки. І раптом дядько Володя, господар дачі, згадав, що на горищі лежить корзина з ялинковими іграшками, які купувала його бабуся. Він забрався на горище і вийшов на вулицю з кошиком. Чого тільки там не було! Клишоногий ведмідь, годинник, стрілки якого показували без п’яти дванадцять, дівчинка в хутряній шубці, морквина, огірок і багато іншого. Ми взялися наряджати ялинку цими іграшками. На самому дні кошика була золотиста куля з Дідом Морозом. Яскрава, блискуча. Я не могла відірвати від неї погляду. Дядя Володя помітив, як я дивлюся на кулю, і сказав: «Тримай, Ніка, вона твоя!» Скільки радості я отримала, взявши її в руки! Адже вона така чудова! Я відчула теплоту людей, які тримали її колись в руках.
Перш ніж повісити кулю на ялинку, я хочу запам’ятати цю мить, адже в ній так багато яскравих вражень, багато радості, сміху та чудового настрою.
Я хотіла б поділитися відкриттям теплої новорічної кулі з бабусею, нехай і вона подумає про щось приємне і згадає свою молодість. Передаючи кулю, я буду обережна, адже вона така тендітна, ніжна, вона так мені дорога. Ось так і слово радість. Вона зближує людей, піднімає настрій. Нехай куля прикрашає мою ялинку і радує всіх.
30 липня виповниться три роки, як не стало Віктора Баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови Національної спілки письменників України. Вшановуючи пам’ять Віктора Федоровича, пропонуємо вашій увазі (у скороченому вигляді) статтю Юрія Килимника про творчість В.Баранова, написану 2009 року. Вочевидь, багато міркувань автора залишаються слушними і сьогодні.
Юрій КИЛИМНИК
У газеті „Культура і життя” (№ 10 від 11 березня 2009 року) увагу мою привернув надрукований фрагмент із книги „Честь поетів” письменника Миколи Савостіна із столиці Молдавії. Використовуючи невідомі широкому загалу знакові факти з життя поетів різних епох і куточків світу, автор доводить, що поет будь-де – більше, ніж поет, що покликання поета не дарунок пустунки-долі, а нерідко рівний каторзі обов’язок „сина богів” і „брата дервіша”. Коли читав цей уривок, майстерно перекладений київським письменником Валентином Чудним, я відразу ж згадав один з найвідоміших віршів сучасного українського письменника Віктора Баранова «До українців», який він написав весною 1989 року. Вибір мій зрозумілий. Як жодна з його поезій, саме ця найбільш, сказати б, українська. Якщо бути щирими і максимально об’єктивними, то, визнаймо, що не багато з нас здатні виявляти таке ставлення до українства як великої спільноти людей. Проте, на щастя, подекуди з’являються особистості, котрі інакше бачать світ, а відтак і своє місце в ньому. Вони не озираються на когось, описують свої відчуття. Їх одиниці, але в кожній літературі до їхнього голосу прислухаються.
«До українців» належить перу саме такого автора. Віктор Баранов народився 14 жовтня 1950 року в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Поет, прозаїк, перекладач, культуролог. Працює головним редактором журналу «Київ» (нагадуємо: стаття написана 2009 р. – ред.). Голова Київської організації Національної спілки письменників України. Автор 15-ти книг поезії і прози, численних перекладів з різних літератур. Лауреат кількох літературних премій, зокрема міжнародних. Очолює наглядову раду Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Заслужений діяч мистецтв України.
В його інтерв’ю «Культ книжки – це культ найкращого в людині», розміщеному в одному із цьогорічних січневих випусків «Порталу українця», є цікава думка про роль письменника у вітчизняній культурі: «…Коли люди не читають книжки, вони морально занепадають, не чують сигналів, які письменник подає суспільству. Власне, є така формула: письменник – це сейсмограф суспільства. Сейсмограф – це прилад, який сповіщає про загрозу землетрусу, а письменник у своїй творчості обов’язково хоч трохи передбачає: показуючи суспільству те, якою воно йде дорогою, він попереджає – такі-то кроки можуть бути згубними, шкідливими. Оповідає в художній формі, яка, на противагу інформативності, «натискає» на серцеві струни, через емоційне, чуттєве сприйняття добирається до свідомості, впливає глибше, подає вистражданий сигнал до дії». Погодьмося, це безмежна тема, яку в повному обсязі взагалі неможливо втиснути в жорстку систему коментаря.
А… Утім, досить цих «а». І так, гадаю, читач вже заінтригований тим, що ж такого особливого створив цей талановитий, небайдужий і чесний літератор, який хоче добра співвітчизникам, своїй країні. На мою думку, він вибудував «До українців» справді фахово. Саме Віктор Баранов зробив ЦЕ, а ніхто інший не наважився! Хто в цьому хоче переконатися, може цей хвилюючий людську душу поетичний твір почитати. Ось він, вірш «До українців»:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –
Де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Добрезнаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.