Якось мій батько приніс із парку маленького горобчика. Він сидів там під деревом. Мабуть, пробував літати, а сил ще малувато, от і випав із гнізда. Горобчик залишився жити у нас удома. Спочатку він поривався втекти, але потім звик до нового помешкання. Важко передати, який це кумедний птах. Коли я сідала за стіл, він обов’язково ліз на край тарілки, хотів разом їсти. Мої батьки дуже полюбили птаха. Він був маленький, сіренький, але з характером. Коли на щось сердився, кусав дзьобом. Особливо горобчика дратувало, коли хтось показував йому язика. Тоді він перетворювався на справжнього «звіра». І невгамовно цвірінькаючи, він летів на образника і нещадно дзьобав його. Навіть собакаДжек боявся цієї маленької пташки, намагався поступитися і не дратувати горобчика.
Я дуже хотіла навчити свого вихованця літати, тому часто садила його на дерево, щоб він сам злітав униз і розвивав крила. А то й просто підкидала вгору, привчаючи літати. Горобчик ріс й міцнів із кожним днем. З усіма членами нашої сім’ї птах поводив себе сміливо, сідав на руки, на плечі, дозволяв гладити себе. Він настільки став ручним, що я сміливо ходила з ним гуляти, тримаючи на своєму плечі.
Одного разу ми з батьками вирішили виїхати на природу. Взяли з собою домашніх улюбленців: собаку Джека і горобчика. Весь ліс наповнився пташиним співом. Наш птах сидів мовчки, прислухався. Аж раптом… пурх. Тільки його і бачили.
Спочатку ми дуже сумували за горобчиком, але потім зрозуміли, що в рідному середовищі пташці буде набагато краще. Мабуть, не знайдеться жодної людської оселі, біля якої б не було горобців. Вони живуть поруч із людиною, неначе неодмінна людська приналежність. Ця невеличка пташка не відзначається ні красою, ні співом, але своїм простим виглядом викликає симпатію.
Я дуже хотіла навчити свого вихованця літати, тому часто садила його на дерево, щоб він сам злітав униз і розвивав крила. А то й просто підкидала вгору, привчаючи літати. Горобчик ріс й міцнів із кожним днем. З усіма членами нашої сім’ї птах поводив себе сміливо, сідав на руки, на плечі, дозволяв гладити себе. Він настільки став ручним, що я сміливо ходила з ним гуляти, тримаючи на своєму плечі.
Одного разу ми з батьками вирішили виїхати на природу. Взяли з собою домашніх улюбленців: собаку Джека і горобчика. Весь ліс наповнився пташиним співом. Наш птах сидів мовчки, прислухався. Аж раптом… пурх. Тільки його і бачили.
Спочатку ми дуже сумували за горобчиком, але потім зрозуміли, що в рідному середовищі пташці буде набагато краще. Мабуть, не знайдеться жодної людської оселі, біля якої б не було горобців. Вони живуть поруч із людиною, неначе неодмінна людська приналежність. Ця невеличка пташка не відзначається ні красою, ні співом, але своїм простим виглядом викликає симпатію.