СКЛАСТИ ТЕЗИ ТЕКСТУ: Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.

Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».

Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти? (За В. Скуратівським)

!!

Вчити дітей слухати, запитувати, відповідати на запитання, правильно будувати діалог. Розвивати і вдосконалювати уміння виразно і зрозуміло формулювати думку, точно добирати слова в реченні. Розвивати уміння працювати самостійно і в парі. Виховувати бережливе ставлення до тварин.

Обладнання. Конверти з розрізаними текстами – діалогами, імітований мікрофон.

Хід уроку

I. Організаційний момент.

1. Енергізатор.

- Запитайте один в одного, в кого який настрій.

Зразок

Сергійку, який у тебе настрій?

Дякую, Світланко, чудовий!

А у тебе?

У мене, Сергійку, дуже гарний настрій. Дякую!

Покажіть свій настрій виразом обличчя. Усміхніться самі до себе, усміхніться до мене, поділіться гарним настроєм з товаришем.

За виразом обличчя я бачу, що у вас все гаразд і загальний наш настрій можна зобразити так:

(задоволення)

Я дуже хотіла б, аби такий настрій був у вас усіх до кінця уроку.

II. Мотивація навчальної діяльності.

1. Проблемне запитання.

- Коли ви сумуєте, що допомагає вам покращити настрій? (діти висловлюють свої думки)

2. Гра «Розірване речення».

не тварини іграшки це

3 1 4 2

(Діти розташовують слова у потрібній логічній послідовності)

3. Вправа «Мікрофон».

Продовжте думку:

Тварини – це не іграшки, тому що …

(Учні висловлюють свою думку)

III. Повідомлення теми і мети уроку.

IV. Актуалізація опорних знань.

1. Робота з текстом та серією малюнків.

                                              Зимова казка.

Ці слова, скільки доводилося чути й читати, прослизали у свідомості вичовганою красивістю. Спокійного ранку однієї грудневої неділі мені розкрилася чарівність їхнього змісту, коли з ночі довколишність постала м’яким білим шаром снігу, що плавно згладжував усі нерівності.

Міріади сніжинок тихо спускалися на білі шляхи, двори, покрівлі. Вони насідали на кожну штахетину, на кожну галузочку.

Застиглими осінніми димами здавалися посивілі садки коло хат, що пишалися однаковими білими дахами, над якими неквапом куріли димарі — то господині гріли оселі, варили сніданки. З молочної пелени неба, що зливалася із засніженим селом, текла матова яснота, наливаючи кімнати й цілий світ виднотою зимового дня.

Дійсність справді скидалася на гарну світлу казку, де зима справляла свято першого снігу. Хотілося побігти на те велике святкування, зачерпнути руками свіжий сніг, однак шкода було дірявити кроками ту рівненьку незайману красу. І хотілося вічним хотінням, щоб над хатами піднімався, ледь звиваючись убік, добрий димок, щоб дядько у валянках спокійно ніс воду по білій землі й щоб до кожних воріт була протоптана стежка.

Объяснение: