Скласти й розіграти діалог, можливий між випускником дев’ятого класу й секретарем приймальної комісії професійно-технічного училища (технікуму). мета випускника: здати документи для вступу, з’ясувати форму та дату проведення співбесіди
Текст про мрію влітку відпочити в Карпатах пропоную скласти так: Я мрію влітку побувати в Карпатах. Там би я з радістю побував на полонині. На полонині я б дізнався про особливості життя людей в горах, спробував би козячий сир та інші молочні продукти. А ще я б хотів побувати на Говерлі. З висоти пташиного польоту я б насолоджувався неймовірної краси краєвидами. Карпати - чарівне місце, де відпочиває душа. Я вважаю, що саме у горах ти по-справжньому відчуваєш свою єдність з природою. Щиро сподіваюсь, що моя мрія здійсниться.
Україна... Моя рідна країна, земля наших батьків, на якій нам судилося народитися і жити, яка стала для нас Вітчизною.
Велична і трагічна історія моєї України. Здавна численні завойовники приходили на цю прекрасну, багату землю, щоб загарбати її й поневолити український народ.
Народні пісні, думи, перекази донесли до нас правду про давні героїчні і сумні часи, коли славні козаки-запорожці боронили волю народу, священні землі рідної землі.
Тривалий час Україна, втративши незалежність, стогнала під ярмом поневолювачів. Але тліла в народі під попелом неволі "іскра вогню великого", невмирущим виявився нескорений дух, прагнення до свободи. І першим, хто сказав про це на весь світ, був Тарас Шевченко:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
Традиції великого Кобзаря підхопили і продовжили його численні послідовники — всі ті, кому не байдуже, хто ми, "чиї сини? Яких батьків?"
Саме завдяки їхній титанічній праці, самозреченості заради Вітчизни Україна нарешті здобула самостійність, стала незалежною. На цьому шляху зроблено тільки перші кроки. Багато ще складних проблем у молодої нашої держави.
Колись Іван Франко у Пролозі до поеми "Мойсей" з пекучим болем і гіркотою писав про свою знедолену Батьківщину, про принизливе становище українського народу:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожу,
Людським презирством, ніби струпом,
Вкритий!
Але останні строфи Прологу передають непохитну віру поста в національне відродження рідної землі.
Віриться, що всі труднощі будуть подолані і стане Україна щасливою і радісною домівкою мого народу. Бо він того гідний!
Я мрію влітку побувати в Карпатах. Там би я з радістю побував на полонині. На полонині я б дізнався про особливості життя людей в горах, спробував би козячий сир та інші молочні продукти. А ще я б хотів побувати на Говерлі. З висоти пташиного польоту я б насолоджувався неймовірної краси краєвидами. Карпати - чарівне місце, де відпочиває душа. Я вважаю, що саме у горах ти по-справжньому відчуваєш свою єдність з природою. Щиро сподіваюсь, що моя мрія здійсниться.
Україна... Моя рідна країна, земля наших батьків, на якій нам судилося народитися і жити, яка стала для нас Вітчизною.
Велична і трагічна історія моєї України. Здавна численні завойовники приходили на цю прекрасну, багату землю, щоб загарбати її й поневолити український народ.
Народні пісні, думи, перекази донесли до нас правду про давні героїчні і сумні часи, коли славні козаки-запорожці боронили волю народу, священні землі рідної землі.
Тривалий час Україна, втративши незалежність, стогнала під ярмом поневолювачів. Але тліла в народі під попелом неволі "іскра вогню великого", невмирущим виявився нескорений дух, прагнення до свободи. І першим, хто сказав про це на весь світ, був Тарас Шевченко:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
Традиції великого Кобзаря підхопили і продовжили його численні послідовники — всі ті, кому не байдуже, хто ми, "чиї сини? Яких батьків?"
Саме завдяки їхній титанічній праці, самозреченості заради Вітчизни Україна нарешті здобула самостійність, стала незалежною. На цьому шляху зроблено тільки перші кроки. Багато ще складних проблем у молодої нашої держави.
Колись Іван Франко у Пролозі до поеми "Мойсей" з пекучим болем і гіркотою писав про свою знедолену Батьківщину, про принизливе становище українського народу:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожу,
Людським презирством, ніби струпом,
Вкритий!
Але останні строфи Прологу передають непохитну віру поста в національне відродження рідної землі.
Віриться, що всі труднощі будуть подолані і стане Україна щасливою і радісною домівкою мого народу. Бо він того гідний!