закінчуючи школу, мільйони наших ровесників вступають у доросле незалежне життя. кожен з нас може продовжити освіту, а може відразу ж піти працювати. і в тому, і в іншому випадку дуже важливим є питання вибору майбутньої професії, адже головне, щоб справа усього життя довелася нам до душі. деякі з вчорашніх школярів при цьому приділяють увагу популярності професії, деякі – заробітній платі, і тільки одиниці вибирають те, що їм ближче те, що їм до душі.
в даний час існує близько шести тисяч професій, і зорієнтуватися в такому розмаїтті дуже непросто. звичайно ж, найкраще відразу ж знайти «свою» професію, щоб потім все життя не мучитися і не витрачати час на заняття нелюбою справою. на жаль, сьогодні часто доводиться вибирати не те, що нам подобається, а те, що більш престижне і добре оплачується. але як підійти до вибору професії так, щоб потім не шкодувати про свій вчинок все життя?
я вважаю, що, перш за все, майбутня професія повинна бути цікава не вашим батькам і родичам, а особисто вам. адже захоплююче заняття, яке дійсно подобається – це дуже важлива складова дорослого життя будь-якої людини. однак при цьому слід враховувати і можливість отримувати гідну оплату своєї праці, адже найцікавіша робота не принесе людині задоволення, якщо вона при цьому не зможе гідно жити і утримувати свою сім’ю
— Мамо, нам сьогодні таке домашнє завдання задали, — гукнула я до мами, щойно переступила поріг дому, повернувшись зі школи. — Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона. — Я маю написати твір про те, ким я хочу стати. — Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама. — Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я. — Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем? — Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я. — Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко. — Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе? — Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра. — І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я. — Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою. За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама. — Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона. — У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми. — А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона. — Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми. — Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати! - Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама. Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!
закінчуючи школу, мільйони наших ровесників вступають у доросле незалежне життя. кожен з нас може продовжити освіту, а може відразу ж піти працювати. і в тому, і в іншому випадку дуже важливим є питання вибору майбутньої професії, адже головне, щоб справа усього життя довелася нам до душі. деякі з вчорашніх школярів при цьому приділяють увагу популярності професії, деякі – заробітній платі, і тільки одиниці вибирають те, що їм ближче те, що їм до душі.
в даний час існує близько шести тисяч професій, і зорієнтуватися в такому розмаїтті дуже непросто. звичайно ж, найкраще відразу ж знайти «свою» професію, щоб потім все життя не мучитися і не витрачати час на заняття нелюбою справою. на жаль, сьогодні часто доводиться вибирати не те, що нам подобається, а те, що більш престижне і добре оплачується. але як підійти до вибору професії так, щоб потім не шкодувати про свій вчинок все життя?
я вважаю, що, перш за все, майбутня професія повинна бути цікава не вашим батькам і родичам, а особисто вам. адже захоплююче заняття, яке дійсно подобається – це дуже важлива складова дорослого життя будь-якої людини. однак при цьому слід враховувати і можливість отримувати гідну оплату своєї праці, адже найцікавіша робота не принесе людині задоволення, якщо вона при цьому не зможе гідно жити і утримувати свою сім’ю— Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона.
— Я маю написати твір про те, ким я хочу стати.
— Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама.
— Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я.
— Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем?
— Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я.
— Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко.
— Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе?
— Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра.
— І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я.
— Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою.
За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама.
— Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона.
— У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми.
— А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона.
— Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми.
— Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати!
- Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала
матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама.
Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!