Сократите текст:
ця історія трапилася наприкінці липня, 1943 року, в селищі жихор, що під харковом. у той час у хаті родини тимченко квартирували німецькі офіцери. одного дня на повір’я хлопця. на вигляд йому було років дев’ятнадцять, босий, одягнений у брудну спідницю, сорочку та галіфе. йому не дозволяли розмовляти з кимось із сім’ї, навіть з дітьми. у хату не пускали. то й спав хлопчина надворі на підборі. дружина івана митрофановича таємно підгодовувала хлопця, розмовляла з ним. з’ясувалося, що хлопця звали яшка. у полон його взяли, коли той спав у лісі. фашисти його не били, але поводилися, як з худобою, до хати не пускали. одного спекотного серпневого дня, яшка наважився таки зайти до оселі, скориставшись відсутністю німців. іван митрофанович був дуже здивований, але яшка сказав, що йому вкрай потрібен ніж або ножиці. отримавши ніж, хлопець швидко розпоров пояс на галіфе, вийняв якісь папірець і простягнув його господареві. іван митрофанович із зацікавленням почав читати. яшка виявився розвідником, завтра він неодмінно має повернутися до полку, якщо хлопця не буде вчасно, його вважатимуть зрадником.
яшка почав просити чоловіка, щоб його десь сховали, і втекти. іван митрофанович розгубився, адже добре знав, що коли яшку не знайдуть на подвір’ї, йому і сім’ї це так не минеться, а як хотілось б хлопцеві. тоді дядько іван придумав таке. покликав старшу доньку, якій на той час виповнилось 17 років. велів скликати дівчат і хлопців, нібито на її день народження.
увечері зібралося багато молоді, принесли баян, гітару, почалося свято. німці й гадки не мали, що перед ними майстерно розігрується вистава. хтось пішов у справах, хтось до хати відпочивати після спекотного дня. на яшку один із хлопців начепив картуза та майку, оточили юрбою, і пішли через вулицю до хлопця, який потів сховав яшку на кукурудзяному полі. ще довго лунали пісні селом, то співали хлопці і дівчата, відволікаючи увагу загарбників. а яшка, тим часом, біг понизу річки, де його вже чикали.
уранці офіцери кинулися шукати бранця, але від нього уже й духу не лишилося. німці бігали, кричали, вимагали від івана митрофановича, щоб той знайшов хлопця. чоловік шукав у сараї, в хліву, позаглядував у курник, але хлопця ніде не було. з поведінки офіцерів було видно, що ті збентежені. вони швидко збирали речі, вантажили їх на підводи, і весь час кричали: «яшик! ». один німець ухопив івана митрофановича за комір, трусонув, як навіжений, і почав щось незрозуміле викрикувати, розбризкуючи слинною. потім із силою жбурнув на землю, сам скочив на підводу, де його вже чикали німці, і вирушили в воду. а незабаром почали стріляти з зенітки. родина тимченко сховалася у погрібник. люди не знали скільки часу пройшло, тільки чули, як гриміло над головою, як вилітали з вікон шибки. коли, нарешті, все стихло, на подвір’ї почулися голоси. лунала рідна мова. іван митрофанович підняв ляду, і побачив радянського офіцера, який стояв посеред двору. а з хати вибіг яшка, він шукав своїх рятівників. коли всі вилізли зі схованки, офіцер подякував івану митрофановичу, та його дочці галі, за . а яшка попросив записати адресу, і пообіцяв, якщо залишиться живим, то обов’язково напише.
лист так і не прийшов. ні іван митрофанович, ні галя, так і не дізналися, як насправді звали хлопця. у нього був східний тип обличчя і його навряд-чи звали яшею. не знає ніхто, чи залишився юнак живим після війни, але цю історію про молодого розвідника, ще й досі пам’ятають у сім’ї мого прадіда, тимченка івана митрофановича.
Її очі бувають різними: здивованими, радісними, сяйливими, частіше сірими, іноді - зеленавими чи блакитнуватими.(двоскладне) Коли приношу гарну оцінку, добре виконую якусь справу чи обираю правильне рішення (означено-особове), в тих очах спалахує задоволення (двоскладне). Тоді здається (безособове), що гордість за мене ось-ось вихлюпне назовні (двоскладне). Коли ж мій день не вдався (двоскладне), довелося пережити біль чи розчарування (безособове), за віями хлюпоче співчуття (двоскладне). Тоді мамі хочеться поглядом підтримати мене і перебрати на себе мої невдачі (безособове). Минатимуть роки (двоскладне), ми змінюватимемося (двоскладне). Але точно знаю (означено-особове): у маминих очах ніколи не зможуть прочитати одного - байдужості (неозначено-особове).
Объяснение:
жирним виділені присудки, їх підкреслювати двома лініями
Відповідь:
Творчість кожного митця невіддільна від часу, на який вона припадає. У ній так чи інакше залишить свій відбиток історія, суспільні, політичні чи громадські чинники, ну і звісно, особисті переживання. Кохання, щастя, любов чи біль, смуток, обов»язково залишиться у творчості людини.
Перечитуючи вірші видатної української поетеси Лесі Українки, невільно починаєш вникати у чарівний світ творчості, відчуваючи всі переживання і кожен дотик кохання чи розчарування у житті цієї, на вигляд слабкої, але в душі безмежно сильної жінки.
Леся Українка, а в житті Лариса Петрівна Косач, народилась на Волині, серед чудової, недоторканої природи, синіх озер і піднебесних борів. Мати – відома письменниця Олена Пчілка. У родині завжди шанувались народні звичаї, традиції, панувала творча атмосфера. Саме це і стало поштовхом для маленької Лариси, почати творити. Ще с самого дитинства вірші дівчинки вирізнялись своїми серйозними думками і висловами.
Хвороба, яка застала письменницю у ранні роки, залишила значний відбиток у житті і творчості письменниці. Доля розпорядилась так, що наділила Лесю дивовижними здібностями, та в той же час змусила щоденно, великими муками боротись за своє життя. Під час свята Водохреща, дівчинка загралась, і не помітила, як промочила ноги. Саме це і стало початком жахливої хвороби – туберкульоз кісток, а потім легень і нирок.
Проживши всього сорок два роки, поетеса залишила незабутній скарб, гордість українського народу – свої вірші. Не тільки українці, а й весь світ вічно будуть пам`ятати цю сильну духом жінку.
Пояснення: