Списати текст, ставлячи, де треба, коми. Надписати складнопідрядні речення. Діти наслідували сімейні традиції звичаї погляди ставлення до різних подій. У своїх розвагах вони часто відтворювали те що гали навколо себе. Насамперед «господарювали». Із задоволенням вони сіяли косили збирали хліб варили обід ставили затинку з піску робили човники потім влаштовували «весілля» «хрестини» «похорони». Разом з тим було багато й дитячих ігор що призначалися окремо для хлопчиків («коні» «пиж» «журавель») і для дівчаток («ляльки» «ластівка» «маківочки») а також спільних («горюдуб» «квач» «гуси-лебеді»).
Багато століть тому, людина цілком залежала від природи. Вона була безпорадною перед сильною зливою, пожежами лісів, виверженнями вулканів…
Але вона жила в єдності з природою. Вона була вдячною за їжу, що давав оточуючий світ, та за придатні умови для існування. Людина була чутливіша для природних ритмів, адже їй це допомагало вижити та пристосуватися до можливих природних змін.
Сьогодні здається, що людина нарешті перестала залежати від природі. Ми починаємо вірити в ілюзію, що нібито ми самі по собі, окремо від неї, що ми підкорили її, поставили собі на службу. Цьому здебільшого сприяє технічний прогрес. Ми навчилися створювати геніальні механізми, модифікувати їжу з незрозуміло чого, ми влізли навіть у ДНК людини та програмуємо її генетичний код. Та чи це дає нам привід для гордості?
Насправді ми залишилися на рівні доісторичних людей, з однією різницею, що майже остаточно втратили зв'язок з природою. Ми також безпорадні перед обличчям стихійних лих. Проти цунамі, потужних землетрусів або торнадо безсилі усі наші наукові розробки. Ми в змозі лише приблизно передбачити час катастрофи, але не знешкодити її. Вулкани, що вивергаються й сьогодні,і також не питають для цього дозволу. А ми тільки й встигаємо евакуювати наступну порцію жителів небезпечних регіонів.
Можливо, пора забути про свою надуману велич, відволіктися від своїх новомодних гаджетів та повернутися обличчям до Землі, природи та нарешті усвідомити, що ми є одним цілим. Ми пов’язані глибше, ніж можемо собі уявити. Ми маємо шанувати її, берегти та любити. Можливо тоді, і самі нарешті зможемо еволюціонувати як вид.
- Привіт, Тарасе!
- І тобі привіт, Даниле!
- Куди це ти прямуєш?
- Як завжди ввечорі я гуляю з Діком. Бачиш, он він! Він мені паличку несе!
- І де ви з ним гуляєте?
- Спочатку ми прогулюємось на галявинці неподалік від школи, а потім прямуємо до парку. Коли є час, можемо піти до річки, там багато місця, щоб Дікові побігати.
- А я тебе, здається бачив з ним на шкільному стадіоні…
- Так, інколи пізно ввечері, коли на стадіоні нікого немає, я вожу туди Діка. Він стрибає через бар’єри! Але вранці на стадіон ходити з собакою не можна.
- Чому це?
- Там люди роблять свої ранкові пробіжки!
- Так ти вранці теж мусиш з ним гуляти?
- Так, звісно! Це ж породистий собака, він має двічі на день гуляти на свіжому повітрі. Особливо, коли надворі гарна погода.
- Так, я знаю, бо інакше тварина буде нудьгувати та захворіє. Я знаю про це, адже мій дідусь щодня гуляє зі своїм породистим котом!
- З котом?! Ну, Даниле, я не знав, що деяких породистих котів теж треба вигулювати! А яким чином він з ним гуляє?
- Бере на поводок! Тарасе, радий був з вами прогулятися, але мені тепер треба повертати наліво!
- Бувай, друже! Я б запросив вас з котом прогулятися з нами, але Дік не дуже добре вихований щодо котів!
- Жартуєш! Хай тобі щастить!