Спишіть подані речення, виділяючи вставні конструкції. 11. Цьогорічний вересень видався можна сказати нормальний, і не літній, й не осінній, хоча власне на погоду тепер майже ніхто не зважав (Ю. Зб.). 12. У кожного місяця є свої якщо можна так висловитись ударні свята, тобто такі, що найповніше освячують ту чи іншу пору року (В. Ск.). 13. Трапилося це одначе
трохи несподівано (Л. Ян.).
14. Праворуч, за десятки чи може й сотні кілометрів, стоять мовчазні темно сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар. 15. Але старші не були на нього в претензії за ці витівки, бо зрештою хлопчисько міг бути багатьом з них за сина і може якраз нагадував їм власних дітей... (О. Г.). 16. Хмара проте не зайнялася: була занадто мокра й важка. 17. Річкою подумав Артур можна дістатися Дніпра, а тоді спуститися до Чорного моря. 18. У гоголівському краю як називають у народі довколишні міста, села й хутори, що прилягають до Псла, переплелися животворними кронами прадавне минуле і сучасне (І. Ц.). 20. 1 справді відгриміли фронти. Петро знов повернувся в катеринославські майстерні...
Завдання: У формі невеликого оповідання розкрийте зміст прислів'я "До свого роду хоч і через воду".
Кожен з нас шанує свій рід, зберігає пам'ять про предків, пишається батьками. Родина - найдорожче, що ми маємо. Саме у родині нас цінують просто за те, що ми є. А ми радіємо тим, хто поруч з нами.
"До свого роду хоч і через воду", - говорить народне прислів'я. І з цим важко не погодитись. За свою родину, за її щастя та добробут можна пройти найтяжчі випробовування, серед яких можуть бути і вогонь, і вода. До рідних можна дібратись попри будь-які труднощі та перепони.
Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких приятелів не розмовляли через дідівську хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново!
Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуації, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…
Таке буває не лише через майно. Родини втрачають зв’язки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через, через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати».
Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?