Стислий переказ з елементами процесу праці та зовнішності людини. Будь ласка, до ть!Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою. …Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх до полум’я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж доки вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, і пішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою. — Одна! — вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. — О! Друга! О! Третя!.. Сонце вже припікало, — не дуже, одначе, по-осінньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Він скинув куртку і знову став до роботи. При самій межі знайшов кілька невиконаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хто картопельку пік!») і, розриваючи їх палицею, приказував: — А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь! До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин — великих, менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік, їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку — щоб довше, та й живіт не заболить. На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув на плечі торбину з картоплею і рушив далі через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки тому камінню, полоскав зеленіючу травицю, що клалася на воду рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав до води — холодна та добра! — тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співаючою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся з колін, а стояв, і стояв…
Мабуть,рідко знайти ту людину яка б не захоплювалась своїм ріним краєм,його барвами,різноманітністю.Не всі люди цінують красу природи,вони то ломають гілки дерев,в лісі після невеличкого пікніка залишають сміття.Люди не помічують яка краса навколо них,авжеж,тепер в сучасному світі люди більшість свого часу проводять за телефонами,компютерами,тощо.А деякі люди вони зацікавлюються природою,все більше і більше хочуть знати про неї.І також й садють дерева,квіти. Рослиність України дуже багато й різноманітна. Без рослин життя наше було б похмуре,сіре.Ці квіти — наші обереги, окраса життя, символи української землі, історія нашого народу.,пісень про природу.
Відповідь:
Якщо ви запитаєте, манить мене небо, я відповім: «Звичайно!». Та й як може не вабити ця бездонна синя глибина? З дитинства мені хотілося поринути, пірнути в неї, відчути легкість і свіжість польоту.
Здається руку-і ось воно, небо, можна відчути його, погладити. Але немає. Ця блакитна височінь недосяжна, поки ти стоїш на землі. Вона височіє над тобою, дозволяючи лише здалеку милуватися своєю красою. Іноді я заздрю птахам з-за того, що вони можуть у своє задоволення ширяти в небі, розсікаючи хмари.
Небо має свій характер і залежно від настрою змінює зовнішній вигляд. Воно може бути привітно блакитним з безтурботними пухнастими хмарами, які надають йому романтичності. Коли воно таке, зазвичай тепла погода, лише зрідка дме легкий освіжаючий вітерець. Однак все може швидко змінитися. Небо змінює грайливий характер суворий, стає сірим і похмурим. Хмари набирають вагу і темніють, перетворюючись у важкі грозові хмари. Тоді піднімається вітер, і на вулиці краще не бути. Небо може гриміти і виливатися проливним дощем. А ще його можуть розсікати зигзаги блискавок. Хоча, якщо чесно, я його і таким люблю. Мені дуже подобається гати у вікно, як виблискують хмари, по склу течуть дощові струмені, а по дорогах - струмки. І все це доповнюється шумом дощу. Під нього приємно засинати.
А з чим порівняти нічне небо в ясну погоду? З темним оксамитом, усипаним блискітками? Або з гладдю води, над якою парять світлячки? Багато є гарних порівнянь, і небо гідно їх всіх і навіть більше. Не дарма романтики і поети у всі часи оспівували його і використовували в якості метафори для своїх творів.
Про те, яким стає небо під час заходу, набираючи криваво-червоних, золотих і вогняних відтінків, і говорити не потрібно. Хто бачив його хоч раз, вже не забуде. Мільйони картин присвячені йому і мільйони ще будуть написані. Небо величезна і чудово, воно багатогранне і неосяжне. Я не перестаю ним захоплюватись.
Пояснення: