ІСТОРІЯ книжки
Давно-давно на землі не було книжок, бо люди ще не вміли їх
робити.
«Сторінками» найдавніших книжок були камені, стіни печер, во-
яцькі щити. Писали на всьому. Бо ж не було тоді ані паперу, ані
олівців. Далі люди додумалися писати на глині, яку потім сушили й
випалювали у вогні. Та хіба на глиняних сторінках-цеглинках багато
напишеш? До того ж ці книжки були важкі. Коли, скажімо, якийсь
учений збирався в дорогу і брав із собою дві-три такі «книги», йому
потрібен був віз.
Із часом люди навчилися робити зручні й легкі книжки - з тон-
кої козячої або телячої шкіри. Першу таку книжку зробили в старо-
давньому місті Пергам, через те папір зі шкіри й назвали пергаментом.
Справжній папір, що на ньому пишуть зараз, люди навчилися
робити дві тисячі років тому. Тоді й почали в багатьох країнах писати
книжки на папері. Саме писати, бо книжки ж тоді були рукописні.
Тепер книжка всюди поруч із нами (О. Єфімов).
План текста сделайте
У старого батька Орла був син одинак і звали його Орлик. Виросло вже те Орля, у пір’я вбралося, прийшов час на власний хліб переходити. От батько йому і каже:— Сину, летимо в поле за їжею. Я навчу тебе самостійності. Ти повинен уміти сам себе годувати.— Не голодний я, тату, — мовило Орля. — Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?Засумував батько, та виду не подав. Мудрим був, вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся і полетів сам.Як раптом до Орлика підповз степовий Вовк.— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив, злизав слиньки.— Ти хто такий, — витріщився на нього птах, — що від тебе так тхне?— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше клацнув зубами. Йому дуже вже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!— Як це? — роззявив дзьоба Орлик.— Дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якийсь харч. Ось так твої крила можуть тебе годувати.— Цікаво, — розплився у задумливій усмішці молодий Орел. — А батько мені такого не казав.— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, щоб літати в ногу з часом.— Гаразд, — не довго думаючи, погодилося Орля, бо в животі давно бурчало й вельми хотілося їсти. — Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжу принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав хижак і помчав у бік поля.Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.
Весняну пору ми чекали довго. Всім вже набридло кутатися в теплі шуби, дублянки і пальто. Хочеться вільно гуляти на вулиці, виїжджати з батьками на природу. Всі вже скучили по зеленій травичці, по листочках на деревах, за кольорами на клумбах.
І ось, нарешті, підталий сніг став зменшуватися день від дня. Вчора я визирав вранці у вікно, і бачив, що він ще лежить на даху магазина. А сьогодні снігу на даху вже не стало! Земля оголилася і з’явилися на світ божий перші зелені паростки. Я люблю гати за ними, люблю перевіряти, як вони стають більші день від дня.
Дні стають довшими, і тому можна більше часу проводити на свіжому повітрі. І вечора вже тепліші, можна прогулюватися, а не ховати носи в теплі коміри і мчати додому. Люди вже не так квапляться додому, як в зимові холоди. А у дворах грає безліч дітей.
Бруньки на гілках дерев і на кущах поступово набухають під весняними дощами і розкриваються. Клейкі листя вибираються назовні, під сонячні промені. Ці молоді листочки дуже яскравого і світлого зеленого кольору! Такого кольору більше ніде не побачиш, він, напевно, придуманий тільки для весняних листочків.
Радіє природа, дзвінко щебечуть пташки, у дворах заливисто гавкають собаки. Радіють і люди теж. Весна всім несе оновлення !