Сурядний протиставний сполучник є в реченні: г) Не так сталося, як гадалося. B) Коріння навчання гірке, зате плід його СОЛОДКИЙ. б) Від Козланішерсті, ні молока. а) Не лінуйся рано вставати та змолоду більше знати.
Солов"їна мова... Можливо, ви розумієте, які слова є у співі соловейка? Або ж можете вступити з ним у розмову? Ні? Я також. Бо у солов"я своя мова, саме її я можу назвати солов"їною. А в українців своя мова - українська. Саме нею з вами розмовляла ваша мама. Вона ж не тьохкала, правда ж, і не виводила якісь незвичайні трелі й колінця? Ні, скажете ви і будете праві. Мама, тато, дідусь і бабуся розмовляли між собою та й з вами звичайною людською мовою. Тоді навіщо повторювати чийсь не дуже вдалий, як на мій погляд, вислів?
Треба поважати мову - свою й чужу, бо так ми виказуємо повагу до всіх людей, що населяють земну кулю. У кожного народу своя мова. І це не солов"їна, не котяча, не вороняча мова - це людська мова. Все дуже просто.
Марія Авксентіївна Примаченко (Приймаченко; 1908—1997) — майстер українського “наївного мистецтва”. На ґрунті народного декоративного малярства вона створила власний фантастично-умовний світ “форми абсурду”, яскравого “кольороносного” простору, орнаментальної ритмічності. У її творчості органічно поєдналися малюнок (графіка) і живопис. Малювала на ватмані, використовуючи акварель і, особливо, — гуаш, яка надавала соковитості і щільності зображенням квітів, птахів, звірів, орнаментів, сценок із народного життя.
Марія Примаченко згадувала: “Почалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...” Обдарованість дівчини не здивувала односельців: в селі Болотня на Київщині, де Марія народилася 20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) і прожила все життя, її мати, Параска Василівна, славилася як талановита вишивальниця, а батько, Авксентій Григорович, (сирота-приймак, звідки і походить прізвище), — як тесля-віртуоз, що майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих давньослов’янських “головкастих” зображень.
До Марії образи приходили так: “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”. Сюжети майбутніх творів народжувалися уві сні, марилися вдень: “А я гусей пасу. Чую: “чигирк” — то крокодил “чигиркає” під сороку. Дивлюся — верба схилилася, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, дружина його. Він — у нірку, а вона — на вербі. Отак, коли за звіра заміж вийдеш: у нього — своє, а в тебе — своє”.
Напрочуд багата уява рятувала від страшної буденності: у дитинстві Марія перехворіла на страшну недугу — з дев’яти років — параліч ноги внаслідок нервового потрясіння (або хвороби типу поліомієліту). Вродлива та енергійна, все життя ходила з милицею. Пережила трагедію: на фронті загинув чоловік. Радість приносилаоо творчість: Марія Примаченко не тільки малювала, а й вишивала, розписувала кераміку. Майстер-кераміст Яким Герасименко віддавав Марії свої вироби, а вона розписувала їх рудими лисичками, блакитними мавпами, зеленими у квіточку крокодилами. Вірогідно, й сама робила керамічні скульптури. Єдина, що дійшла до нас — “Крокодил” (1937). Складала дотепні, іноді — дивні до абсурду назви до своїх творів: “Лев зламав дуба”, “Стародавній лев подружив із гадюкою”, “Удав спіймав колобка”. Деякі підписи були навіть віршованими: “Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має”, “Собачка Ада не боїться гада”.
Особлива тема у творчості — зображення звірів, до якої художник звертається часто й охоче: і в київських Центральних експериментальних майстернях, куди Примаченко запросили у 1936 p., і під час ілюстрування байок — улюбленого жанру, книжок Михайла Стельмаха “Журавель” та “Чорногуз приймає душ”. У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція “двочастинного” малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту. Зображення звірів і птахів у примітивному мистецтві всіх давніх народів виникли як наслідок тотемізму — віри у походження людей від тварин, які ставали захисниками-покровителями певного племені (“звіриний стиль”). Звірі Марії Примаченко — постаті міфологічні. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині Примаченко у вигляді усіяної зорями істоти з короною і пишною бородою (“Синій бик”). Міфологічний сюжет вкладений і в підпис: “Кобра як устане, то і небо достане, а до сонця достать — треба кобрів п’ять” (за міфом змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею). Часто у творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян. Птахи і звірі, яких Марія Примаченко бачила на власні очі, одягнуті в умовно-декоративні шати, деколи їх навіть важко впізнати (“Чайка на гніздечку”, “Ведмеді на пасіці”, “Сороки-білобоки”). Інша справа — звірі, про яких доводилося тільки чути чи бачити їх на малюнках. На одній із робіт, датованій 1935 p., зображена мавпоподібна істота. До 1936 p. М. Примаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Тому істота з обличчям людини більше нагадує якусь сусідську кумоньку. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: “Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було”.
Солов"їна мова... Можливо, ви розумієте, які слова є у співі соловейка? Або ж можете вступити з ним у розмову? Ні? Я також. Бо у солов"я своя мова, саме її я можу назвати солов"їною. А в українців своя мова - українська. Саме нею з вами розмовляла ваша мама. Вона ж не тьохкала, правда ж, і не виводила якісь незвичайні трелі й колінця? Ні, скажете ви і будете праві. Мама, тато, дідусь і бабуся розмовляли між собою та й з вами звичайною людською мовою. Тоді навіщо повторювати чийсь не дуже вдалий, як на мій погляд, вислів?
Треба поважати мову - свою й чужу, бо так ми виказуємо повагу до всіх людей, що населяють земну кулю. У кожного народу своя мова. І це не солов"їна, не котяча, не вороняча мова - це людська мова. Все дуже просто.
Марія Авксентіївна Примаченко (Приймаченко; 1908—1997) — майстер українського “наївного мистецтва”. На ґрунті народного декоративного малярства вона створила власний фантастично-умовний світ “форми абсурду”, яскравого “кольороносного” простору, орнаментальної ритмічності. У її творчості органічно поєдналися малюнок (графіка) і живопис. Малювала на ватмані, використовуючи акварель і, особливо, — гуаш, яка надавала соковитості і щільності зображенням квітів, птахів, звірів, орнаментів, сценок із народного життя.
Марія Примаченко згадувала: “Почалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...” Обдарованість дівчини не здивувала односельців: в селі Болотня на Київщині, де Марія народилася 20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) і прожила все життя, її мати, Параска Василівна, славилася як талановита вишивальниця, а батько, Авксентій Григорович, (сирота-приймак, звідки і походить прізвище), — як тесля-віртуоз, що майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих давньослов’янських “головкастих” зображень.
До Марії образи приходили так: “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”. Сюжети майбутніх творів народжувалися уві сні, марилися вдень: “А я гусей пасу. Чую: “чигирк” — то крокодил “чигиркає” під сороку. Дивлюся — верба схилилася, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, дружина його. Він — у нірку, а вона — на вербі. Отак, коли за звіра заміж вийдеш: у нього — своє, а в тебе — своє”.
Напрочуд багата уява рятувала від страшної буденності: у дитинстві Марія перехворіла на страшну недугу — з дев’яти років — параліч ноги внаслідок нервового потрясіння (або хвороби типу поліомієліту). Вродлива та енергійна, все життя ходила з милицею. Пережила трагедію: на фронті загинув чоловік. Радість приносилаоо творчість: Марія Примаченко не тільки малювала, а й вишивала, розписувала кераміку. Майстер-кераміст Яким Герасименко віддавав Марії свої вироби, а вона розписувала їх рудими лисичками, блакитними мавпами, зеленими у квіточку крокодилами. Вірогідно, й сама робила керамічні скульптури. Єдина, що дійшла до нас — “Крокодил” (1937). Складала дотепні, іноді — дивні до абсурду назви до своїх творів: “Лев зламав дуба”, “Стародавній лев подружив із гадюкою”, “Удав спіймав колобка”. Деякі підписи були навіть віршованими: “Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має”, “Собачка Ада не боїться гада”.
Особлива тема у творчості — зображення звірів, до якої художник звертається часто й охоче: і в київських Центральних експериментальних майстернях, куди Примаченко запросили у 1936 p., і під час ілюстрування байок — улюбленого жанру, книжок Михайла Стельмаха “Журавель” та “Чорногуз приймає душ”. У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція “двочастинного” малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту. Зображення звірів і птахів у примітивному мистецтві всіх давніх народів виникли як наслідок тотемізму — віри у походження людей від тварин, які ставали захисниками-покровителями певного племені (“звіриний стиль”). Звірі Марії Примаченко — постаті міфологічні. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині Примаченко у вигляді усіяної зорями істоти з короною і пишною бородою (“Синій бик”). Міфологічний сюжет вкладений і в підпис: “Кобра як устане, то і небо достане, а до сонця достать — треба кобрів п’ять” (за міфом змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею). Часто у творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян. Птахи і звірі, яких Марія Примаченко бачила на власні очі, одягнуті в умовно-декоративні шати, деколи їх навіть важко впізнати (“Чайка на гніздечку”, “Ведмеді на пасіці”, “Сороки-білобоки”). Інша справа — звірі, про яких доводилося тільки чути чи бачити їх на малюнках. На одній із робіт, датованій 1935 p., зображена мавпоподібна істота. До 1936 p. М. Примаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Тому істота з обличчям людини більше нагадує якусь сусідську кумоньку. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: “Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було”.
Объяснение:
Полное описание всего