Ть будь де в цьому реченні відокремлені неузгоджені означення: перший з них був високий на зріст, кремезний юнак, з кучерявим розкішним волоссям, орлиним носом, похмурий і мовчазний
Кожен день ми ставимо перед собою якісь цілі, та намагаємося їх досягти. Ось вчора я сказав собі, що буду ходити на тренування до басейну 3 рази на тиждень, а раніше, що обов’язково запишуся на заняття по фортепіано. Ще я хочу мати ів з математики та навчитися кататися на ковзанах. Але як кажуть у народі «Хотіти не шкідливо!» . Як часто ми не досягаємо цілей, які ставимо перед собою? І що ж нам заважає їх досягати? Невпевненість у собі, лінь, слабка сила волі, характер, навколишні обставини? Насправді, існує багато різних причин, але найчастіше ми використовуємо їх скоріш для своїх же відговірок перед самими собою, а не для аналізування ситуації. Тому пропоную розглянути декілька практичних порад, які чітко кажуть, що потрібно робити. Перед собою потрібно ставити цілі, які ти можеш реально досягти, тобто ти сам віриш в те, що ти це зробиш, бо знаєш, що саме потрібно зробити. Наприклад, сказати собі: «Сьогодні я відпрацюю пенальті, а завтра попрацюю над грою в пас та прискоренням» – це набагато більше для досягнення цілі, ніж просто сказати «Я хочу добре грати у футбол» . Тим паче реалістичних та конкретних цілей легше дотримуватися, тому що ти бачиш рамки свого завдання і можеш точно відповісти на питання: «Чи зробив я сьогодні все для того, щоб наблизитися до своєї мети? » Для результату потрібен час. Для того щоб відчути якісь зміни потрібен час. Можливо це займе кілька місяців, а може і більше. Це тому що нашому мозку потрібен час для того, щоб звикнути до нової ідеї чи плану для досягнення цілі та й швидкі результати бувають дуже рідко. Потрібно запастися терпінням та просто працювати та отримувати від цього задоволення. Повторюй ціль. Повторюй свою мету кожного ранку для того, щоб нагадати собі, чого ти хочеш, і що повинен робити. Кожен раз коли ти повторюєш про себе чи вголос свою мету, ти заставляєш свій мозок та підсвідомість зосереджуватися на ній та шукати шляхи для її досягнення. Ти робиш це лише для себе. Мотивацію для досягнення цілі ти повинен знайти в собі. Тобто ти повинен знати, що ти робиш щось тому що ти цього хочеш, а не тому що хочеш комусь догодити. Буде важко залишатися мотивованим, якщо ти знаєш, що ти повинен робити щось, щоб комусь догодити. Перешкоди не означають поразки. Помилки – це невід’ємна частина шляху до мети. На помилках та невдачах потрібно вчитися та шукати нові шляхи. Невдачі бувають у кожного і лише від тебе залежить чи зупинить це тебе на шляху до досягнення результату. Тому пам’ятай всі помиляються, але це не означає поразки, тому повертайся до роботи та роби все можливе, для того, щоб досягти своєї мети. Отож не стій дій! Успіхів тобі!
оговорити з ним. А раптом з'ясується, що вони шукатимуть саме той катер. Чи, може, й не той. Може, там було кілька десантів. І загинуло кілька катерів.
— Кілька десантів, кілька катерів?— знервовано замахав руками Ромко.— Ні, так не буває.
— Ну, це вже я так кажу... Від себе,— знітився я.— Одначе батько справді хоче поговорити з Климом Васильовичем. І запросити його до себе на секцію. Треба будь-що дізнатися, де живе наш Старий Штурман.
Через кілька хвилин ми вже були на вулиці. Сонце все ще пекло немилосердно, і квартал наш ніби вимер. Старий, "списаний" з якогось корабля, пес Тайфун, що завжди вигрівався біля Ромчиного під'їзду, тепер заліз під грибок ігрового дитячого майданчика і лежав на спині, лінькувато підібгавши лапи. Пробігаючи повз нього, ми покликали: "Тайфун, Тайфун!..", проте пес навіть вухом не повів.
— Егей, куди це ви знову біжите?!—гукнула нам услід Дінка, що стояла з якоюсь дівчинкою біля крайнього будинку.
— Дітям до шістнадцяти!—відповів я. І, для переконливості, показав язика.
Дінка скорчила кумедну мармизку, похитала головою і сказала:
— Все одно розповіси! Нікуди ти не дінешся! Хі-хі, хо-хо!
— Не зв'язуйся з дівчатами,— буркнув Ромко.— Не до них тепер. Он яка історія закручується. Шерлок Холмс позаздрив би.
— Хіба я зв'язуюсь?! Вона ж сама... Я ж знаю, що Дінці тільки розкажи щось — вона будь-яку операцію провалить.
— Отож бо й воно...
17
Ще здалеку ми побачили, що в затінку шовковиці дрімає той самий вахтер, з яким розмовляв Старий Штурман, проводячи мене до Флотилії юних моряків. Я навіть запам'ятав, що звуть його Петровичем. Сьогодні він не чергував. Мабуть, хотів вийти на човні в море. Ну, думаю, це вже вдача. Хто-хто, а Петрович повинен знати, де живе Клим Васильович.
— Добридень, Петровичу,— привітався я.
— А, це ти, юнго! Здоров, якщо не жартуєш. Чого це ви так пізненько навідуєтесь, морячки? Всі давно порозходилися. Та й ніби ж неділя сьогодні...
— Нам треба дізнатись, де живе Клим Васильович Волян.— Подав голос Ромко, що тримався трохи позаду мене.
— Навіщо це вам?
— У дуже терміновій справі. Ви ж, напевне, знаєте його адресу.
— Ні. Сто років знайомі, але в гості один до одного чомусь не навідувалися. Знаю лише, що живе він на вулиці Корабельній. Та й чого вам допитувати мене? Сам штурман ще тут. Он його машина. Біля яхти.
Тільки тепер ми помітили, що неподалік яхти стоять рожеві "Жигулі", дуже схожі на ті, в яких ми подорожували до Ройлянки.
— Ви мене розшукуєте?— поцікавився Старий Штурман, виходячи на палубу яхти. Мабуть, помітив нас із рубки, в ілюмінатор.
— Вас. Дуже важлива справа.
— На морі всі важливі справи залагоджуються значно швидше, ніж на землі,— відповів Старий Штурман.— Піднімайтеся, капітани, на борт.
Коли я переповів нашу розмову з батьком, Клим Васильович довго мовчав, потім зітхнув і погладив мене по голові.
— Дякую, капітане, що приніс цю звістку. Сумніву нема, вони розшукують катер, на якому висаджувався наш загін. А що — давно час згадати і про нього. Здається, уже всі кораблі підняли. Документи, прибори давно лежать у музеях. А наш фронтовичок — досі на дні. Несправедливо. Навіть образливо. Перекажи батькові, що завтра вранці я зазирну до вас. Скажи, якщо він не проти, нехай включать Старого Штурмана до своєї групи. Під воду я вже спускатися не наважусь. А район, де бронекатер мав чекати нас,— знаю. Може, хоч порадою до . Це мій обов'язок перед усіма: екіпажем, десантом, дітьми загиблих.
Як часто ми не досягаємо цілей, які ставимо перед собою? І що ж нам заважає їх досягати? Невпевненість у собі, лінь, слабка сила волі, характер, навколишні обставини?
Насправді, існує багато різних причин, але найчастіше ми використовуємо їх скоріш для своїх же відговірок перед самими собою, а не для аналізування ситуації. Тому пропоную розглянути декілька практичних порад, які чітко кажуть, що потрібно робити.
Перед собою потрібно ставити цілі, які ти можеш реально досягти, тобто ти сам віриш в те, що ти це зробиш, бо знаєш, що саме потрібно зробити. Наприклад, сказати собі: «Сьогодні я відпрацюю пенальті, а завтра попрацюю над грою в пас та прискоренням» – це набагато більше для досягнення цілі, ніж просто сказати «Я хочу добре грати у футбол» .
Тим паче реалістичних та конкретних цілей легше дотримуватися, тому що ти бачиш рамки свого завдання і можеш точно відповісти на питання: «Чи зробив я сьогодні все для того, щоб наблизитися до своєї мети? »
Для результату потрібен час. Для того щоб відчути якісь зміни потрібен час. Можливо це займе кілька місяців, а може і більше. Це тому що нашому мозку потрібен час для того, щоб звикнути до нової ідеї чи плану для досягнення цілі та й швидкі результати бувають дуже рідко. Потрібно запастися терпінням та просто працювати та отримувати від цього задоволення.
Повторюй ціль. Повторюй свою мету кожного ранку для того, щоб нагадати собі, чого ти хочеш, і що повинен робити. Кожен раз коли ти повторюєш про себе чи вголос свою мету, ти заставляєш свій мозок та підсвідомість зосереджуватися на ній та шукати шляхи для її досягнення.
Ти робиш це лише для себе. Мотивацію для досягнення цілі ти повинен знайти в собі. Тобто ти повинен знати, що ти робиш щось тому що ти цього хочеш, а не тому що хочеш комусь догодити. Буде важко залишатися мотивованим, якщо ти знаєш, що ти повинен робити щось, щоб комусь догодити.
Перешкоди не означають поразки. Помилки – це невід’ємна частина шляху до мети. На помилках та невдачах потрібно вчитися та шукати нові шляхи. Невдачі бувають у кожного і лише від тебе залежить чи зупинить це тебе на шляху до досягнення результату. Тому пам’ятай всі помиляються, але це не означає поразки, тому повертайся до роботи та роби все можливе, для того, щоб досягти своєї мети.
Отож не стій дій! Успіхів тобі!
А.
Объяснение:
оговорити з ним. А раптом з'ясується, що вони шукатимуть саме той катер. Чи, може, й не той. Може, там було кілька десантів. І загинуло кілька катерів.
— Кілька десантів, кілька катерів?— знервовано замахав руками Ромко.— Ні, так не буває.
— Ну, це вже я так кажу... Від себе,— знітився я.— Одначе батько справді хоче поговорити з Климом Васильовичем. І запросити його до себе на секцію. Треба будь-що дізнатися, де живе наш Старий Штурман.
Через кілька хвилин ми вже були на вулиці. Сонце все ще пекло немилосердно, і квартал наш ніби вимер. Старий, "списаний" з якогось корабля, пес Тайфун, що завжди вигрівався біля Ромчиного під'їзду, тепер заліз під грибок ігрового дитячого майданчика і лежав на спині, лінькувато підібгавши лапи. Пробігаючи повз нього, ми покликали: "Тайфун, Тайфун!..", проте пес навіть вухом не повів.
— Егей, куди це ви знову біжите?!—гукнула нам услід Дінка, що стояла з якоюсь дівчинкою біля крайнього будинку.
— Дітям до шістнадцяти!—відповів я. І, для переконливості, показав язика.
Дінка скорчила кумедну мармизку, похитала головою і сказала:
— Все одно розповіси! Нікуди ти не дінешся! Хі-хі, хо-хо!
— Не зв'язуйся з дівчатами,— буркнув Ромко.— Не до них тепер. Он яка історія закручується. Шерлок Холмс позаздрив би.
— Хіба я зв'язуюсь?! Вона ж сама... Я ж знаю, що Дінці тільки розкажи щось — вона будь-яку операцію провалить.
— Отож бо й воно...
17
Ще здалеку ми побачили, що в затінку шовковиці дрімає той самий вахтер, з яким розмовляв Старий Штурман, проводячи мене до Флотилії юних моряків. Я навіть запам'ятав, що звуть його Петровичем. Сьогодні він не чергував. Мабуть, хотів вийти на човні в море. Ну, думаю, це вже вдача. Хто-хто, а Петрович повинен знати, де живе Клим Васильович.
— Добридень, Петровичу,— привітався я.
— А, це ти, юнго! Здоров, якщо не жартуєш. Чого це ви так пізненько навідуєтесь, морячки? Всі давно порозходилися. Та й ніби ж неділя сьогодні...
— Нам треба дізнатись, де живе Клим Васильович Волян.— Подав голос Ромко, що тримався трохи позаду мене.
— Навіщо це вам?
— У дуже терміновій справі. Ви ж, напевне, знаєте його адресу.
— Ні. Сто років знайомі, але в гості один до одного чомусь не навідувалися. Знаю лише, що живе він на вулиці Корабельній. Та й чого вам допитувати мене? Сам штурман ще тут. Он його машина. Біля яхти.
Тільки тепер ми помітили, що неподалік яхти стоять рожеві "Жигулі", дуже схожі на ті, в яких ми подорожували до Ройлянки.
— Ви мене розшукуєте?— поцікавився Старий Штурман, виходячи на палубу яхти. Мабуть, помітив нас із рубки, в ілюмінатор.
— Вас. Дуже важлива справа.
— На морі всі важливі справи залагоджуються значно швидше, ніж на землі,— відповів Старий Штурман.— Піднімайтеся, капітани, на борт.
Коли я переповів нашу розмову з батьком, Клим Васильович довго мовчав, потім зітхнув і погладив мене по голові.
— Дякую, капітане, що приніс цю звістку. Сумніву нема, вони розшукують катер, на якому висаджувався наш загін. А що — давно час згадати і про нього. Здається, уже всі кораблі підняли. Документи, прибори давно лежать у музеях. А наш фронтовичок — досі на дні. Несправедливо. Навіть образливо. Перекажи батькові, що завтра вранці я зазирну до вас. Скажи, якщо він не проти, нехай включать Старого Штурмана до своєї групи. Під воду я вже спускатися не наважусь. А район, де бронекатер мав чекати нас,— знаю. Може, хоч порадою до . Це мій обов'язок перед усіма: екіпажем, десантом, дітьми загиблих.