Ть будь ласка підкреслити букви що означають два звуки двома рисками а м’якість приголосного однією. в юри є сестричка юля невеличка вередуля любить юля утікати бо не хоче йти до хати доганяв юрасик юлю і набив на лобі кулю.

Здатність до мислення формується у людини в дитинстві. Спочатку новонароджений малюк бачить предмети, фіксує їх у своїй свідомості, вчиться пізнавати їх і відрізняти один від одного за формою, кольором, іншими ознаками. Цей доречевой етап розвитку мислення триває дуже недовго.

Не володіючи мовою, спілкуватися з собі подібними надзвичайно складно, навіть неможливо. Це дуже чітко відчуває людина, поміщений в абсолютно чужу мовне середовище. Так, складно іноземцю пояснюватися з місцевим населенням, якщо мова даної країни не знайомий йому навіть віддалено.

Вважається, що людина належить до того народу, мовою якого він думає. І це думка не випадково. Мова, його звуковий лад, система значень слів, їх будова утворення тісно пов`язані з культурою та традиціями народу-носія мови.

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);

– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);

– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:

– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);

– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);

– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.