Так, Батьківщину не вибирають… Вона дається тобі один раз, і вона завжди З тобою, від самого народження, від першої маминої колискової до останнього судомного подиху. Рідна земля, як мати, — годує, ростить, милує та пестить. Ти всотуєш її чисте свіже повітря, купаєшся в прозорих озерах, бігаєш квітучими луками, навіть не замислюючись над тим, чому все це — тобі, сприймаючи всю цю красу і неосяжне багатство як належне. Але можуть прийти і скрутні роки. Тоді всі поневіряння Батьківщини стають твоїми. Скільки поколінь українців зазнали страшного горя, принесеного війнами! Скільки наших співвітчизників загинуло або замордовано! Скільки патріотів віддавали свої життя, здоров’я, приносили в жертву особисте щастя заради святої мети — свободи та процвітання нашої Вітчизни. Вони гинули в битвах із татарами або в турецькій неволі, вмирали в царських казематах і засланнях, конали за кордоном, назавжди відірвані від рідного дому. Та найголовнішим залишалося: що стане з Україною? У страшних муках народжувалася наша державність. Ніщо не могло зламати українців, ані тортури, ні страти, ні гноблення, що тривало впродовж століть. А коли на серце лягала найтяжча туга, з’являлися полум’яні вірші й пісні, і тоді знову палали серця від рядків Кобзаря, Лесі Українки, великого Каменяра Франка. І, як завжди, знаходилися сили для боротьби, і дух воскресав, і одвічне прагнення волі, здавалося, назавжди придушене катами, спалахувало з новою силою. І Батьківщина наша стоїть і знову квітне, наче птах фенікс, щоразу відроджується з попелу — неймовірно дорогою ціною страждань і пожертви її синів і дочок. Батьківщина дає нам життя, тож її треба любити, наче рідну матір, — усією любов’ю, на яку здатні наші серця. Це головне, що ми повинні пам’ятати. І від того, що її волю завойовано кров’ю багатьох поколінь, вона стає для нас іще милішою, іще дорожчою. Адже ми любимо її не тільки за себе, а й за наших співвітчизників, які загинули, здобуваючи для неї щастя.
Так, Батьківщину не вибирають… Вона дається тобі один раз, і вона завжди З тобою, від самого народження, від першої маминої колискової до останнього судомного подиху.
Рідна земля, як мати, — годує, ростить, милує та пестить. Ти всотуєш її чисте свіже повітря, купаєшся в прозорих озерах, бігаєш квітучими луками, навіть не замислюючись над тим, чому все це — тобі, сприймаючи всю цю красу і неосяжне багатство як належне. Але можуть прийти і скрутні роки. Тоді всі поневіряння Батьківщини стають твоїми. Скільки поколінь українців зазнали страшного горя, принесеного війнами! Скільки наших співвітчизників загинуло або замордовано! Скільки патріотів віддавали свої життя, здоров’я, приносили в жертву особисте щастя заради святої мети — свободи та процвітання нашої Вітчизни. Вони гинули в битвах із татарами або в турецькій неволі, вмирали в царських казематах і засланнях, конали за кордоном, назавжди відірвані від рідного дому. Та найголовнішим залишалося: що стане з Україною? У страшних муках народжувалася наша державність. Ніщо не могло зламати українців, ані тортури, ні страти, ні гноблення, що тривало впродовж століть. А коли на серце лягала найтяжча туга, з’являлися полум’яні вірші й пісні, і тоді знову палали серця від рядків Кобзаря, Лесі Українки, великого Каменяра Франка. І, як завжди, знаходилися сили для боротьби, і дух воскресав, і одвічне прагнення волі, здавалося, назавжди придушене катами, спалахувало з новою силою.
І Батьківщина наша стоїть і знову квітне, наче птах фенікс, щоразу відроджується з попелу — неймовірно дорогою ціною страждань і пожертви її синів і дочок.
Батьківщина дає нам життя, тож її треба любити, наче рідну матір, — усією любов’ю, на яку здатні наші серця. Це головне, що ми повинні пам’ятати. І від того, що її волю завойовано кров’ю багатьох поколінь, вона стає для нас іще милішою, іще дорожчою. Адже ми любимо її не тільки за себе, а й за наших співвітчизників, які загинули, здобуваючи для неї щастя.