І. Тілом думки називала мову Олександра Сербенська. І не однієї людини, а цілого народу. То яке ж віками зболене, скалічене тіло нашої думки! Воно рясно всіяне виразками суржику, покручене, безжально побите.
Ми не глухі але недочуваємо. Недочуваємо мелодії нашої мови. Ми не сліпі але недобачаємо. Недобачаємо краси нашої мови. Ми ненімкуваті. Але те що ми промовляємо таке неоковирне незграбне й чужинецке що його аж ніяк не можна назвати Українською мовою. Радше сказати що це українсько-російський мішанець.
Постає питання як видалити не зугарних зайд як позбутися цих злоякісних позичок що нівелюють по справжньому спотворюють сказане? У який б загоїти рани домогтися того щоб слово наше забриніло засяяло зусібіч? Виразно природно вільно. Як зробити щоб нашу українську можна було почути насправді збагнути нескінченність її космосу? Побачити наш інтелект і кмітливість і розум. Щоб образ українця чи українки ні кому й ні коли некортіло ототожнювати з пришелепкуватими півторадурками на кшталт усіляких вєрок із їхнім масним гумором нтонацією та здеградованою напівмовністю.
1. Розставити розділові знаки
ІІ. Укажіть складні речення з різними видами зв'язку
У лісі йде дощ. Усі птахи: горобці та сороки, дятли та ворони - заховалися у густих кронах дерев. Однак ще чути їх голоси. Хтось із них виглядає із своєї домівки і жде поки вигляне сонечко або закінчиться холодний весняний дощ. Щоб потім можна було заспівати свою чарівну пісню. Мурашки позакривали свої входи і чекають поки хмари закінчать сердитися та втечуть ген за обрій. А дерева стоять мов стіна і насолоджуються зливою, яка приносить їм довгождану воду. Я сиджу біля вікна і милуюся цією картиною. Давно ми всі ждали дощ, аби він полив сухі поля та дав життя усьому живому. Ніколя я так не чекав цього чуда.