Текст чиї ж ми діти. Скласти вільні тези до тексту.Будь ласка. буду дуже вдячна).
Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок,
тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом
століть наш народ виробив і опрактикував мудрі
моральні критерії цієї неперервності. Вони
передавалися з покоління в покоління, залишаючи по
собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів
або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.
Саме це змушувало більшість людей увічнитися в
родоводі. Але траплялися й протилежні випадки —
людський осуд одного з пращурів міг також
причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були
винні, іменне тавро переходило з покоління в
покоління, особливо на тих, хто успадкував риси
такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на
жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати
поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була
природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й
традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував
історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в
спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять
про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.
Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з
форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія
залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й
зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На
сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви
шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого
самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між
поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин!
Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну
пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
Колись дуже давно на узбережжі Чорного моря жили люди. Вони орали землю, випасали худобу, рибалили. Восени, коли закінчувалися польові роботи, люди виходили на берег моря і влаштовували веселі свята, ігри, які завершувалися пусканням стріл щастя. Дивитися на ці ігри виходив цар морських глибин Нептун, надзвичайно страшний і сердитий володар морської стихії.
— Хоч як люди хваляться своєю силою, а мене бояться. Ніхто не пускає стріл у мій бік.
Та одного разу вийшли до вогнища три юнаки і пустили в бік Нептуна три стріли.
— Я вас поховаю у морській безодні! — заревів Нептун.
Матері, дивлячись на своїх синів, замислилися. Цар морів і справді може це зробити. Думали вони, думали і вирішили віддати свою силу синам. Хлопці стали такими дужими, що могли вистояти навіть під ударом величезної хвилі. А матері, які віддали свої сили дітям, стали слабкими.
Ти бачив коли-небудь слабких, немічних жінок? Якщо зустрінеш їх, не посміхайся. То вони віддали свої сили рідним дітям.
Моя улюблена справа – бісероплетіння. Змалечку я цікавилась бусинками та бісером. Я й досі пам’ятаю, як вперше зробила собі намисто. З того часу я навчилась робити багато чого нового: сережки, браслети, брошки, джгутики. Щоразу, коли я приходжу до магазину, я намагаюсь підібрати щось нове. Вдома в мене вже є ціла колекція бісеру, тому я можу починати роботу у будь-який час. Окрім бісеру, мені потрібна ліска.
Я сідаю зручніше, починаю працювати. Спочатку я вирішую, що саме робитиму сьогодні – пласке намисто, джгутик або сережки. Вирішую робити намисто, знаходжу схему, починаю відмотувати ліску. Далі підбираю малесенькі бісеринки. Їх я набираю на ліску послідовно, не відходячи від схеми. Якщо щось не виходить, я починаю шукати помилку одразу. Це не легка та кропітка праця, яка дуже сильно потребує моєї уважності.
Готові вироби я довго розглядаю. Буває, що мені не подобається те, що я зробила. Я не засмучаюсь, проте не залишаю таких речей, адже прикраси повинні бути ідеальними. Усім друзям подобається моє заняття. Подружки, бабусі та матуся ходять з гарним намистом, браслетами та сережками, а я отримую дійсне задоволення від такої роботи. Бісероплетіння – найпрекрасніша справа у світі, яка виховує в мені уважність, посидючість та фантазію творчої особистості.
Объяснение: