Ще з давніх-давен церква вважалася символом духовного життя народу. Адже саме тут ми можемо побути наодинці з Богом, поділитися своїм горем, радістю, висповідати й очистити душу. Божий храм – це місце, де охрещують нове життя та відспівують померлих. На будівництво церкви завжди виділялися значні кошти, тому не дивно, що її називають еталоном серед об’єктів архітектури. Велич і розкіш соборів, особливо православних, справді вражає. Не винятком стала й перлина українського бароко – Андріївська церква. Андріївська церква, названа в честь апостола Андрія Первозванного, красується на пагорбі одного з найстаріших і найдивовижніших районів Києва – Подолі. Вона, безумовно, є вершиною творчості Бартоломео Растреллі. Живописність, розкіш декору, позолота – всі ці риси увібрала в себе велична споруда. Церква вражає виразністю та яскравістю, ніби її намалювали на тлі неба. Міцні стіни розташовані на стилобаті – основі комплексу церкви. Висота храму близько п’ятдесяти метрів. Інтер’єр виконано за до різних видів мистецтва: архітектури, живопису, ліплення, а пишним декором оздоблено і вікна, і двері. Із зовнішньої тераси навколо споруди можна помилуватися мальовничими краєвидами. У мою пам’ять образ Андріївської церкви врізався після перегляду вічної кінокласики «За двома зайцями». Пам’ятаєте, як Голохвастов підіймався чавунними чорними сходами? А граків, які здійнялися хмарою, коли задзвонили дзвони? І все б добре, та дзвонів тут ніколи не було. А все через легенду. Кажуть, що під храмом затаїлося підземне море, яке розбудити зможе тільки гучний дзвін. І тоді течію вже не зупинити. Тому не варто ворушити минуле й перевіряти справжність таких давніх легенд. Сьогодні ж Андріївська церква – справжня окраса Андріївського узвозу.
На мою думку, приховування злочину – такий самий злочин. Адже людина, приховуючи чужий злочин, стає співучасником у ньому. Доказом цього є чинний закон України та морально-етичні норми людства. Це свідчить саме слово «злочин», тобто – зло спричиняє. А кожне зло потребує покарання.
Тема злочинів висвітлена в українській літературі. Про це писали відомі українські письменники: Ольга Кобилянська, Панас Мирний, Багряний та багато інших авторів. Прикладом цього може слугувати соціально – психологічна повість Ольги Кобилянської «Земля», темою якої є вічна влада землі над селянином. Герої твору розкриваються передусім через ставлення до землі. У центрі уваги – родина Федорчуків: Івоніка, Марійка, їхні сини Михайло і Сава. Жадоба до збагачення, бажання володіти батьківською землею штовхають Саву на злочин Каїна. Івоніка, втративши улюбленого сина, з жахом переконується, що вбивця – його другий син. «Коли робили розтин тіла Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями користувався лише Сава. Тоді Івоніка остаточно зрозумів, що Михайла справді вбив Сава. Але Івоніка не хотів утратити й другого сина…». Чому? Бо, напевне, любив його також, як і мати, що після смерті Михайла не приховувала у родинному колі ненависті до свого молодшого сина. Проте, як і Івоніка вона все одно любила Саву.
А як ця проблема висвітлена в історії? Не можна не згадати запорізьких козаків, для яких честь була головною, тому приховування злочину просто не існувало на Січі. До того ж, злочинців жорстоко карали.
Працюючи над темою хочу звернутися до власного життя. Від батька чую про часті випадки, коли на підприємстві залишають працювати робітника, що прийшов у нетверезому стані, коли насправді керівництво повинне передати таку людину до охорони та вивести з території підприємства.
Отже, приховування злочину безумовно є таким самим злочином. Ким би вам не була людина, скоївши злочин вона повинна понести своє покарання та визнати свої помилки.
Той, хто не бажає підняти упалого, нехай страшиться впасти сам, тому що, коли він упаде, ніхто не простягне йому руку
Ще з давніх-давен церква вважалася символом духовного життя народу. Адже саме тут ми можемо побути наодинці з Богом, поділитися своїм горем, радістю, висповідати й очистити душу. Божий храм – це місце, де охрещують нове життя та відспівують померлих. На будівництво церкви завжди виділялися значні кошти, тому не дивно, що її називають еталоном серед об’єктів архітектури. Велич і розкіш соборів, особливо православних, справді вражає. Не винятком стала й перлина українського бароко – Андріївська церква. Андріївська церква, названа в честь апостола Андрія Первозванного, красується на пагорбі одного з найстаріших і найдивовижніших районів Києва – Подолі. Вона, безумовно, є вершиною творчості Бартоломео Растреллі. Живописність, розкіш декору, позолота – всі ці риси увібрала в себе велична споруда. Церква вражає виразністю та яскравістю, ніби її намалювали на тлі неба. Міцні стіни розташовані на стилобаті – основі комплексу церкви. Висота храму близько п’ятдесяти метрів. Інтер’єр виконано за до різних видів мистецтва: архітектури, живопису, ліплення, а пишним декором оздоблено і вікна, і двері. Із зовнішньої тераси навколо споруди можна помилуватися мальовничими краєвидами. У мою пам’ять образ Андріївської церкви врізався після перегляду вічної кінокласики «За двома зайцями». Пам’ятаєте, як Голохвастов підіймався чавунними чорними сходами? А граків, які здійнялися хмарою, коли задзвонили дзвони? І все б добре, та дзвонів тут ніколи не було. А все через легенду. Кажуть, що під храмом затаїлося підземне море, яке розбудити зможе тільки гучний дзвін. І тоді течію вже не зупинити. Тому не варто ворушити минуле й перевіряти справжність таких давніх легенд. Сьогодні ж Андріївська церква – справжня окраса Андріївського узвозу.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/tvir-opis-andriyivskoyi-tserkvi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Нашел таки в архивах. Держи
Чи можна приховувати чиїсь злочини?
На мою думку, приховування злочину – такий самий злочин. Адже людина, приховуючи чужий злочин, стає співучасником у ньому. Доказом цього є чинний закон України та морально-етичні норми людства. Це свідчить саме слово «злочин», тобто – зло спричиняє. А кожне зло потребує покарання.
Тема злочинів висвітлена в українській літературі. Про це писали відомі українські письменники: Ольга Кобилянська, Панас Мирний, Багряний та багато інших авторів. Прикладом цього може слугувати соціально – психологічна повість Ольги Кобилянської «Земля», темою якої є вічна влада землі над селянином. Герої твору розкриваються передусім через ставлення до землі. У центрі уваги – родина Федорчуків: Івоніка, Марійка, їхні сини Михайло і Сава. Жадоба до збагачення, бажання володіти батьківською землею штовхають Саву на злочин Каїна. Івоніка, втративши улюбленого сина, з жахом переконується, що вбивця – його другий син. «Коли робили розтин тіла Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями користувався лише Сава. Тоді Івоніка остаточно зрозумів, що Михайла справді вбив Сава. Але Івоніка не хотів утратити й другого сина…». Чому? Бо, напевне, любив його також, як і мати, що після смерті Михайла не приховувала у родинному колі ненависті до свого молодшого сина. Проте, як і Івоніка вона все одно любила Саву.
А як ця проблема висвітлена в історії? Не можна не згадати запорізьких козаків, для яких честь була головною, тому приховування злочину просто не існувало на Січі. До того ж, злочинців жорстоко карали.
Працюючи над темою хочу звернутися до власного життя. Від батька чую про часті випадки, коли на підприємстві залишають працювати робітника, що прийшов у нетверезому стані, коли насправді керівництво повинне передати таку людину до охорони та вивести з території підприємства.
Отже, приховування злочину безумовно є таким самим злочином. Ким би вам не була людина, скоївши злочин вона повинна понести своє покарання та визнати свої помилки.
Той, хто не бажає підняти упалого, нехай страшиться впасти сам, тому що, коли він упаде, ніхто не простягне йому руку
Сааді