Богдан Лепкий — видатна постать в українській літературі. Він гостро усвідомлював соціальні й національні проблеми рідного знедоленого народу, ніколи не був байдужим до його долі. Його серце переповнювала любов до історії рідного краю. Поетична спадщина поета надзвичайно багата. Його поезії прості, гарні, ліричні, забарвлені тугою та зажурою. І в цьому нічого дивного немає. Поет не міг не бачити незавидного становища галицького селянина, не відчувати національної і соціальної несправедливості. Його поезії щирі, хвилююче-теплі. І скрізь на першому плані — покривджена людина. Поет переймається її болями, турботами, радощами.
Початок XX ст. У бій за волю вітчизни пішов легіон Українських січових стрільців, захищаючи українську державність. 1916 року Богдан Лепкий видає збірку віршів, присвячених тим, що полягли, тим, хто віддав життя за волю України. У вірші "Набік життя, журбо дрібна!" розповідається про безстрашних, відданих ідеям людей. Вони так само, як і ліричний герой, переповнені бажанням прокласти собі шлях до нового життя.
Нове життя змальовується в образі ясної зорі, що наповнена "побідним дзвоном". Темний бір — це алегоричний образ теперішнього життя. Воно прогниле, небезпечне, але з ним борються герої:
Гримить топір, валиться бір,
Тріщать гнилі колоди,
То там, то тут на шлях падуть
Останні перешкоди.
Бір ніяк не хоче змиритися. Він стогне, "як дикий звір", шле на борців бурю і грім. Ліричний герой впевнений, що не можна спинятися, потрібно подолати останні перешкоди. Він впевнений, що його однодумці відкинуть дрібну журбу життя і "марні тривоги":
Ти, громе, бий!
Ти, буре, вий!
Не знаю я тривоги.
Крізь горя бір у щастя зір
Прорубую дорогу.
Цей вірш — своєрідний гімн січовим стрільцям, тим, хто боровся за визволення України, кому не байдужа доля рідної землі. У цьому вірші — наше життя, наша історія від найдавніших часів до середини XX ст.
Богдан Лепкий — видатна постать в українській літературі. Він гостро усвідомлював соціальні й національні проблеми рідного знедоленого народу, ніколи не був байдужим до його долі. Його серце переповнювала любов до історії рідного краю. Поетична спадщина поета надзвичайно багата. Його поезії прості, гарні, ліричні, забарвлені тугою та зажурою. І в цьому нічого дивного немає. Поет не міг не бачити незавидного становища галицького селянина, не відчувати національної і соціальної несправедливості. Його поезії щирі, хвилююче-теплі. І скрізь на першому плані — покривджена людина. Поет переймається її болями, турботами, радощами.
Початок XX ст. У бій за волю вітчизни пішов легіон Українських січових стрільців, захищаючи українську державність. 1916 року Богдан Лепкий видає збірку віршів, присвячених тим, що полягли, тим, хто віддав життя за волю України. У вірші "Набік життя, журбо дрібна!" розповідається про безстрашних, відданих ідеям людей. Вони так само, як і ліричний герой, переповнені бажанням прокласти собі шлях до нового життя.
Нове життя змальовується в образі ясної зорі, що наповнена "побідним дзвоном". Темний бір — це алегоричний образ теперішнього життя. Воно прогниле, небезпечне, але з ним борються герої:
Гримить топір, валиться бір,
Тріщать гнилі колоди,
То там, то тут на шлях падуть
Останні перешкоди.
Бір ніяк не хоче змиритися. Він стогне, "як дикий звір", шле на борців бурю і грім. Ліричний герой впевнений, що не можна спинятися, потрібно подолати останні перешкоди. Він впевнений, що його однодумці відкинуть дрібну журбу життя і "марні тривоги":
Ти, громе, бий!
Ти, буре, вий!
Не знаю я тривоги.
Крізь горя бір у щастя зір
Прорубую дорогу.
Цей вірш — своєрідний гімн січовим стрільцям, тим, хто боровся за визволення України, кому не байдужа доля рідної землі. У цьому вірші — наше життя, наша історія від найдавніших часів до середини XX ст.