Життя людині дається один раз. Цей неоціненний талісман дарує Всевишній кожному, і наше право розпоряджатися цим талісманом: чи віддати його на картання, чи, може, разом з ним нести між люди світлий промінь щастя та радості.
Моральні зусилля необхідні людині в процесі боротьби за саму себе, за становлення себе як різносторонньої і гармонійно розвиненої особистості. Прагнучи затвердити людську сутність, людина удосконалює свої якості.
Глибокий сенс вислову: "Людина — це звучить гордо!" — розуміється тільки завдяки формуванню громадської самостійності людини-особистості, яка знає, що вона насправді чинить у світі і яка відповідає за свої справи. Відповідає, керуючись вищими моральними ідеалами і принципами. Вони припускають не тільки доброту і працелюбність, чесність і порядність, але й вироблення потреби і уміння відстоювати свої погляди, переконання, свою честь, гідність.
Із маленьких куточків складається наша велика Батьківщина, і всі струмочки впадають у велику ріку: тому зробити "маленьку справу" — значить до своїй великій Батьківщині.
Життя — університет, який ніколи не закінчується, але треба мати впевненість у тому, що ви зможете перейти успішно від курсу до курсу. Тому його треба прожити з користю і для себе, і для інших.
Правду кажуть: з літами ми мудрішаємо; а якщо так, то неодмінно вдаємося до спогадів, починаємо критичніше й прискіпливіше оцінювати свій життєвий набуток — говоримо про змарнований "золотий час", не завжди раціонально витрачені сили. Є в цьому левина доля істини, якої небагатьом пощастило уникнути. Серед цих втрат є менш вартісні, які при бажанні можна надолужити, але є й такі, які не можна повернути. Тому треба думати, перш ніж щось зробити.
Тим, хто вперше відкрив цю книгу, одразу впадає в очі незвичайна назва повісті — «Людина». Ця назва — не випадкова. Цим почесним званням нагороджує О. Кобилянська головну героїню своєї повісті. Так, саме «почесним званням». Адже далеко не всі мають право зватися цим словом. Це право треба ще заробити. І той, хто зветься людиною, повинен виправдати цей високий титул своїми вчинками, своїми переконаннями, своїм життя. Якою ж повинна бути справжня людина? Що вкладає у значення цього слова Ольга Кобилянська? Відповідь на це питання ми знайдемо, уважно прочитавши її повість. Головна героїня повісті — молода дівчина Олена, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Вона різко відрізняється від своїх ровесниць, від членів своєї родини та від усіх оточуючих, бо пропагує нові ідеї, нові погляди: «...небезпечні слова: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...». Звичайно, ані родина, яка мала консервативні погляди, ані ровесниці, які читали лише сентиментальні романи, не могли зрозуміти її. І тут ми бачимо величезну внутрішню силу дівчини, яка не зрікається своїх переконань, незважаючи на те, що ніхто з оточуючих не розуміє і не підтримує її. Це є однією з найголовніших ознак справжньої людини. Людина Кобилянської повинна мати власну точку зору та дотримуватись її попри все. Таким є ще один герой повісті — Стефан Лієвич, молодий лікар, який привіз зі Швейцарії нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Він доводив, що майбутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи: «...а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути! Се — знання, Олено!» Саме ця людина зрозуміла та підтримала героїню. Але доля була немилосердною до дівчини. Стефан помер. Олена переносить і це горе, перемагає його, все ж залишаючись людиною, вільною та незалежною господаркою своєї долі. Ще одне випробування ставить дівчині життя. Заради врятування своєї родини вона змушена була вийти заміж не за покликом серця. Це не є зрадою своїм ідеалам та життєвій позиції. Адже Олена робить це не заради себе. Вона здатна, зносити будь-які злидні, але не здатна вона дивитись, як страждають близькі їй люди. Ми бачимо велику здатність до самопожертви і розуміємо, що Олена, як ніхто інший, заслуговує зватися людиною, бо, як справжня людина, живе заради інших. Олена втрачає фізичну свободу, але її духовний світ залишається вільним, вона залишається все тією ж людиною. Отже, бути людиною — значить жити високодуховним, цілеспрямованим життям, мати свою, незламну, життєву позицію. І ще більшої поваги заслуговує така людина, яка залишилась нею після всіх життєвих іспитів.
Життя людині дається один раз. Цей неоціненний талісман дарує Всевишній кожному, і наше право розпоряджатися цим талісманом: чи віддати його на картання, чи, може, разом з ним нести між люди світлий промінь щастя та радості.
Моральні зусилля необхідні людині в процесі боротьби за саму себе, за становлення себе як різносторонньої і гармонійно розвиненої особистості. Прагнучи затвердити людську сутність, людина удосконалює свої якості.
Глибокий сенс вислову: "Людина — це звучить гордо!" — розуміється тільки завдяки формуванню громадської самостійності людини-особистості, яка знає, що вона насправді чинить у світі і яка відповідає за свої справи. Відповідає, керуючись вищими моральними ідеалами і принципами. Вони припускають не тільки доброту і працелюбність, чесність і порядність, але й вироблення потреби і уміння відстоювати свої погляди, переконання, свою честь, гідність.
Із маленьких куточків складається наша велика Батьківщина, і всі струмочки впадають у велику ріку: тому зробити "маленьку справу" — значить до своїй великій Батьківщині.
Життя — університет, який ніколи не закінчується, але треба мати впевненість у тому, що ви зможете перейти успішно від курсу до курсу. Тому його треба прожити з користю і для себе, і для інших.
Правду кажуть: з літами ми мудрішаємо; а якщо так, то неодмінно вдаємося до спогадів, починаємо критичніше й прискіпливіше оцінювати свій життєвий набуток — говоримо про змарнований "золотий час", не завжди раціонально витрачені сили. Є в цьому левина доля істини, якої небагатьом пощастило уникнути. Серед цих втрат є менш вартісні, які при бажанні можна надолужити, але є й такі, які не можна повернути. Тому треба думати, перш ніж щось зробити.
Тим, хто вперше відкрив цю книгу, одразу впадає в очі незвичайна назва повісті — «Людина». Ця назва — не випадкова. Цим почесним званням нагороджує О. Кобилянська головну героїню своєї повісті. Так, саме «почесним званням». Адже далеко не всі мають право зватися цим словом. Це право треба ще заробити. І той, хто зветься людиною, повинен виправдати цей високий титул своїми вчинками, своїми переконаннями, своїм життя.
Якою ж повинна бути справжня людина? Що вкладає у значення цього слова Ольга Кобилянська? Відповідь на це питання ми знайдемо, уважно прочитавши її повість.
Головна героїня повісті — молода дівчина Олена, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Вона різко відрізняється від своїх ровесниць, від членів своєї родини та від усіх оточуючих, бо пропагує нові ідеї, нові погляди: «...небезпечні слова: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...». Звичайно, ані родина, яка мала консервативні погляди, ані ровесниці, які читали лише сентиментальні романи, не могли зрозуміти її. І тут ми бачимо величезну внутрішню силу дівчини, яка не зрікається своїх переконань, незважаючи на те, що ніхто з оточуючих не розуміє і не підтримує її. Це є однією з найголовніших ознак справжньої людини. Людина Кобилянської повинна мати власну точку зору та дотримуватись її попри все.
Таким є ще один герой повісті — Стефан Лієвич, молодий лікар, який привіз зі Швейцарії нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Він доводив, що майбутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи: «...а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути! Се — знання, Олено!» Саме ця людина зрозуміла та підтримала героїню.
Але доля була немилосердною до дівчини. Стефан помер. Олена переносить і це горе, перемагає його, все ж залишаючись людиною, вільною та незалежною господаркою своєї долі.
Ще одне випробування ставить дівчині життя. Заради врятування своєї родини вона змушена була вийти заміж не за покликом серця. Це не є зрадою своїм ідеалам та життєвій позиції. Адже Олена робить це не заради себе. Вона здатна, зносити будь-які злидні, але не здатна вона дивитись, як страждають близькі їй люди. Ми бачимо велику здатність до самопожертви і розуміємо, що Олена, як ніхто інший, заслуговує зватися людиною, бо, як справжня людина, живе заради інших.
Олена втрачає фізичну свободу, але її духовний світ залишається вільним, вона залишається все тією ж людиною.
Отже, бути людиною — значить жити високодуховним, цілеспрямованим життям, мати свою, незламну, життєву позицію. І ще більшої поваги заслуговує така людина, яка залишилась нею після всіх життєвих іспитів.