Життя українських сільських громад ґрунтувалося на певній системі моральних стосунків. Такі стосунки виявлялися під час праці та відпочинку, у середовищі рідних та знайомих, а також серед чужих людей.
Найбільше норми поведінки виявлялися у праці, а також під час спілкування у традиційних місцях: на вулицях, ярмарках, біля церкви, у крамниці, млині, кузні, на весіллях, хрестинах тощо. Тут можна було ігати стереотипи індивідуальної й колективної поведінки у ставленні до праці, до літніх людей, жінок, дітей.
Місцем масових зустрічей була церква. Біля церкви відбувався обмін інформацією, обговорювалися господарські питання. Після богослужіння чоловіки збиралися перед церквою, щоб прослухати урядові накази або розпорядження сільського старости.
Обговорення новин переносилося до корчми. Сюди в години дозвілля прямували чоловіки й жінки для спілкування зі знайомими чи приятелями. Тут відбувався обмін думками з різних питань, оцінювалися різні події.
Молодь, як правило, сходилася під корчму для розваг. Колективне дозвілля на виду всього села давало можливість молодим із розмов старших дізнаватися про сучасне й минуле, засвоювати звичаї. Старше покоління ігаючи за дозвіллям молоді, одержувало про дівчат та юнаків додаткову інформацію.
Одночасно корчма була уособленням лиха. Лихварі, споюючи селян, розорювали їх, залишаючи без землі.
Ядро сільської громади становили літні чоловіки - старійшини. Їх присутність була обов'язковою під час вирішення важливих громадських справ, особливо таких, що стосувалися суперечок за межу, спадок, власність. До старійшин зверталися як до знавців традицій села. Крім того, літні люди були носіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості грунту.
Важлива роль належала старим людям у виховному процесі. Вважалося нормою, коли стороння літня людина робила зауваження юнакові чи підлітку за порушення спокою, за втручання у розмову старших тощо.
Великою пошаною користувалися в громаді господарі похилого віку. Поняття «господар» у народному розумінні означало не тільки «заможний» чи «багач», а насамперед - поважний, чесний, досвідчений селянин, який мав землю, обійстя, а в громаді - славу добродія.
Бабусі були носіями знань щодо господарювання, виховання дітей, хатніх занять. Дівчата переймали від них секрети ткання й вишивання, жінки - основи городництва, кулінарії, лікування.
В Україні завжди цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, і до розуміння цього дітей готували з раннього віку. Маті привчала дочку підтримувати лад у житлі, доглядати молодших членів сім'ї. майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати господарство, прясти й шити. Жіноча хазяйновитість і спритність у роботі цінувалися більше, ніж врода чи багатство.
Стосунки в українській родині будувалися з урахуванням громадської думки. Для багатьох це був чи не найголовніший засіб впливу. Дуже часто страх громадського осуду скеровував поведінку жінки в сім'ї, де не було злагоди. Вона могла витримувати навіть побої, лише б не пустити неславу про свій дім, адже з повагою до її роду пов'язувалася подальша доля дітей.
Про авторитет і місце української жінки в громаді свідчить той факт, що повсюдно на Україні ще у 15-18 ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками. Вдова була господинею в домі. Заступаючи покійного чоловіка в громаді, вона вирішувала спірні питання, укладала угоди, брала участь у народних сходах, маючи там право голосу.
Кожній віковій групі громада неофіційно визначала межу її можливостей.
Я б хотіла знати про традиції у вашому класі. Хтось хоче розповісти?- Я хотів би. У нашому класі заведено так: якщо хтось святкує свій день народження, потрібно привітати його всім класом і купити йому щось в подарунок. Також ніхто в нашому класі не може бути скривдженим - ми дуже дружні і ніщо не може порушити нашої дружби.- Це все?- Ні, в ніяку книгу не можна було б вмістити всі наші традиції. Але розповім ще кілька найцікавіших. Отже, будь-хто, хто приходить до нашого колективу повинен пам*ятати, що робити домашні завдання абияк не є візиткою нашого класу. За будь-які погані оцінки ми глибоко осуджуєм товаришів, якщо, звісно, на це не було поважних причин.-Дякую. Дійсно, ніякі гімназії не зрівняються з вашим чудовим колективом.
Життя українських сільських громад ґрунтувалося на певній системі моральних стосунків. Такі стосунки виявлялися під час праці та відпочинку, у середовищі рідних та знайомих, а також серед чужих людей.
Найбільше норми поведінки виявлялися у праці, а також під час спілкування у традиційних місцях: на вулицях, ярмарках, біля церкви, у крамниці, млині, кузні, на весіллях, хрестинах тощо. Тут можна було ігати стереотипи індивідуальної й колективної поведінки у ставленні до праці, до літніх людей, жінок, дітей.
Місцем масових зустрічей була церква. Біля церкви відбувався обмін інформацією, обговорювалися господарські питання. Після богослужіння чоловіки збиралися перед церквою, щоб прослухати урядові накази або розпорядження сільського старости.
Обговорення новин переносилося до корчми. Сюди в години дозвілля прямували чоловіки й жінки для спілкування зі знайомими чи приятелями. Тут відбувався обмін думками з різних питань, оцінювалися різні події.
Молодь, як правило, сходилася під корчму для розваг. Колективне дозвілля на виду всього села давало можливість молодим із розмов старших дізнаватися про сучасне й минуле, засвоювати звичаї. Старше покоління ігаючи за дозвіллям молоді, одержувало про дівчат та юнаків додаткову інформацію.
Одночасно корчма була уособленням лиха. Лихварі, споюючи селян, розорювали їх, залишаючи без землі.
Ядро сільської громади становили літні чоловіки - старійшини. Їх присутність була обов'язковою під час вирішення важливих громадських справ, особливо таких, що стосувалися суперечок за межу, спадок, власність. До старійшин зверталися як до знавців традицій села. Крім того, літні люди були носіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості грунту.
Важлива роль належала старим людям у виховному процесі. Вважалося нормою, коли стороння літня людина робила зауваження юнакові чи підлітку за порушення спокою, за втручання у розмову старших тощо.
Великою пошаною користувалися в громаді господарі похилого віку. Поняття «господар» у народному розумінні означало не тільки «заможний» чи «багач», а насамперед - поважний, чесний, досвідчений селянин, який мав землю, обійстя, а в громаді - славу добродія.
Бабусі були носіями знань щодо господарювання, виховання дітей, хатніх занять. Дівчата переймали від них секрети ткання й вишивання, жінки - основи городництва, кулінарії, лікування.
В Україні завжди цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, і до розуміння цього дітей готували з раннього віку. Маті привчала дочку підтримувати лад у житлі, доглядати молодших членів сім'ї. майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати господарство, прясти й шити. Жіноча хазяйновитість і спритність у роботі цінувалися більше, ніж врода чи багатство.
Стосунки в українській родині будувалися з урахуванням громадської думки. Для багатьох це був чи не найголовніший засіб впливу. Дуже часто страх громадського осуду скеровував поведінку жінки в сім'ї, де не було злагоди. Вона могла витримувати навіть побої, лише б не пустити неславу про свій дім, адже з повагою до її роду пов'язувалася подальша доля дітей.
Про авторитет і місце української жінки в громаді свідчить той факт, що повсюдно на Україні ще у 15-18 ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками. Вдова була господинею в домі. Заступаючи покійного чоловіка в громаді, вона вирішувала спірні питання, укладала угоди, брала участь у народних сходах, маючи там право голосу.
Кожній віковій групі громада неофіційно визначала межу її можливостей.