Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців – клен, у росіян – берізка, а в нас – верба й калина. Правду каже прислів’я: без верби й калини нема України. З давніх-давен наш народ опоетизував цей кущ, оспівав у піснях. Наруга над нею вкривала людину ганьбою. Дітям, аби ті не нівечили цвіту, казали: не ламайте калину, бо накличете мороз. Справді, калина цвіте насамкінець весни, коли вже відходять заморозки. Тож; не дивно, що колись цю рослину цінували особливо. Не було, здається, хати, біля якої не кущувала б калина. Як забіліють квіти, дівчата ними коси прикрашають. А вже коли достигали, їх вішали попід стріхою. Йдеш, бувало, селом – хати, неначе в коралах, червоніють густими намистинками. В народній медицині, очевидно, не було помічніших ліків од застуди, ніж калиновий чай. Калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце молодої. Побачу цю ніжну, тремтливу дівчину-красуню, і наринають світлі спомини дитинства... Якось пішли ми з мамою на урочище, щоб запасти на зиму калинових кетягів. Мама зупинилася біля куща над криницею і мовила: «Ось тут стояла колись наша хата. Як тільки ми побралися з твоїм батьком, одразу й оселю заходилися зводити. А під осінь я висадила біля застільного вікна кущ калини. Чи то земля така родюча, чи тому, що поливала, тільки швидко розрослася. Соловейко на ній гніздо звив і щовесни нам оддячував піснями. Згодом, як ти мав з’явитися, тато із пагона змайстрував сопілку. Було таке повір’я, «якщо зробити з калини сопілку, в сім’ї неодмінно з’явиться син — продовжувач роду. Так воно чи ні — суди сам. Але коли переїздили, я ні за чим так не тужила, як за калиною…».
Коли вже ув’язували в пучки ваговиті грона, мама попрохала: «Може б ти, синку, пересадив калину, щоб гарний споминок був і мені, і тобі?» За кілька днів у нашому городі вже світилися сизуваті пагони. Дбайливі мамині руки викохали їх, і невдовзі біля вікна зацвіла першим квітом калина. Завжди, коли я приїздив у гості до неньки, нона одразу ж нагадувала: «Ось глянь, яка красуня! А пам’ятаєш, як ми її садили? Тепер, коли тебе довго немає, я дивлюся на неї і згадую: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте».
* Немає вже мами, але є калина — мамина мудрість, мамине безсмертя…
Нині я часто буваю в рідному селі. Заможно живуть люди. На рівненьких, дбайливо доглянутих грядках кущує полуниця, рання городина, парникові квіти. «Ходовий товар» нині в пошані, його оцінюють ринковим попитом. І все ж сумно і боляче, що поряд з достатком часто виростають по селах високі паркани. Заростають споришем на-впростецькі стежки до сусіда, затихає колективна пісня…
Кущ калини біля материної хати. Це не тільки окраса, а й глибокий символ. Це наш духовний світ, наша спадщина. Кущ калини опредмет-нює і красу й духовний потяг до своєї землі, свого берега, своїх традицій. Хіба не про це говорить народна поезія: калиновий міст, калинова сопілка, калинова колиска? Мені здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, а ще гірше — коли викорчував — ні йому, ні його дітям ніколи не почути найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні. Ії може подарувати лише сопілка з маминої калини.
Влітку та навесні святкують багато народних та релігійних свят. Свято Івана-Купала святкують в середині літа, в найспекотнішу ніч. Воно бере початок з дуже давніх часів, коли наші предки поклонялись багатьом богам. Юнаки й дівчата ввечері йдуть на річку, запалюють там купальське вогнище, стрибають через нього. Дівчата плетуть вінки і пускають їх по воді. Дивляться, якою буде їхня доля, ворожать на вінках. У купальську ніч у лісі можна знайти квітку папороті й відкрити для себе всі закриті скарби. Це свято оповите легендами.
Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців – клен, у росіян – берізка, а в нас – верба й калина. Правду каже прислів’я: без верби й калини нема України. З давніх-давен наш народ опоетизував цей кущ, оспівав у піснях. Наруга над нею вкривала людину ганьбою. Дітям, аби ті не нівечили цвіту, казали: не ламайте калину, бо накличете мороз. Справді, калина цвіте насамкінець весни, коли вже відходять заморозки.
Тож; не дивно, що колись цю рослину цінували особливо. Не було, здається, хати, біля якої не кущувала б калина. Як забіліють квіти, дівчата ними коси прикрашають. А вже коли достигали, їх вішали попід стріхою. Йдеш, бувало, селом – хати, неначе в коралах, червоніють густими намистинками.
В народній медицині, очевидно, не було помічніших ліків од застуди, ніж калиновий чай. Калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце молодої.
Побачу цю ніжну, тремтливу дівчину-красуню, і наринають світлі спомини дитинства... Якось пішли ми з мамою на урочище, щоб запасти на зиму калинових кетягів. Мама зупинилася біля куща над криницею і мовила: «Ось тут стояла колись наша хата. Як тільки ми побралися з твоїм батьком, одразу й оселю заходилися зводити. А під осінь я висадила біля застільного вікна кущ калини. Чи то земля така родюча, чи тому, що поливала, тільки швидко розрослася. Соловейко на ній гніздо звив і щовесни нам оддячував піснями. Згодом, як ти мав з’явитися, тато із пагона змайстрував сопілку. Було таке повір’я, «якщо зробити з калини сопілку, в сім’ї неодмінно з’явиться син — продовжувач роду. Так воно чи ні — суди сам. Але коли переїздили, я ні за чим так не тужила, як за калиною…».
Коли вже ув’язували в пучки ваговиті грона, мама попрохала: «Може б ти, синку, пересадив калину, щоб гарний споминок був і мені, і тобі?» За кілька днів у нашому городі вже світилися сизуваті пагони. Дбайливі мамині руки викохали їх, і невдовзі біля вікна зацвіла першим квітом калина. Завжди, коли я приїздив у гості до неньки, нона одразу ж нагадувала: «Ось глянь, яка красуня! А пам’ятаєш, як ми її садили? Тепер, коли тебе довго немає, я дивлюся на неї і згадую: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте».
* Немає вже мами, але є калина — мамина мудрість, мамине безсмертя…
Нині я часто буваю в рідному селі. Заможно живуть люди. На рівненьких, дбайливо доглянутих грядках кущує полуниця, рання городина, парникові квіти. «Ходовий товар» нині в пошані, його оцінюють ринковим попитом. І все ж сумно і боляче, що поряд з достатком часто виростають по селах високі паркани. Заростають споришем на-впростецькі стежки до сусіда, затихає колективна пісня…
Кущ калини біля материної хати. Це не тільки окраса, а й глибокий символ. Це наш духовний світ, наша спадщина. Кущ калини опредмет-нює і красу й духовний потяг до своєї землі, свого берега, своїх традицій. Хіба не про це говорить народна поезія: калиновий міст, калинова сопілка, калинова колиска? Мені здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, а ще гірше — коли викорчував — ні йому, ні його дітям ніколи не почути найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні. Ії може подарувати лише сопілка з маминої калини.
Влітку та навесні святкують багато народних та релігійних свят. Свято Івана-Купала святкують в середині літа, в найспекотнішу ніч. Воно бере початок з дуже давніх часів, коли наші предки поклонялись багатьом богам. Юнаки й дівчата ввечері йдуть на річку, запалюють там купальське вогнище, стрибають через нього. Дівчата плетуть вінки і пускають їх по воді. Дивляться, якою буде їхня доля, ворожать на вінках. У купальську ніч у лісі можна знайти квітку папороті й відкрити для себе всі закриті скарби. Це свято оповите легендами.