Й кричала: « Матінко, прости, прости за страшну твою муку!»
Забрала злісная війна
І батька твого, і дитину.
А ти терпіла біль і страх,
І свічку ставила в хатині
За мир і спокій в Україні...
Та не судилося тобі
Дожити до твого дня святого,
Пішла в далекий мирний світ
Змарнілим цвітом барвінковим.
Віта Нечепорук, учениця 10-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1
Дай, Боже, ніколи нам війни не знати
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг і нарешті Перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога була за нами, що не задарма мільйони радянських солдат полягли у сиру землю на полях битви, вони віддали найцінніше, що мали – життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину!
З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія!
Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Ми повинні пам'ятати це аби не допустити ще однієї страшної війни, адже ІІІ Світової - бути не може, бо не буде переможців…
З перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські військові частини наступали на Західний Буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю.
Бої в Україні відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. Радянські війська будь-якою ціною прагнули відстояти столицю України. І боролися! Трималися! Воювали! Билися за Україну, за її серце – за Київ!
Війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. Палала Росія, Білорусія, палала ненька – Україна.
Вона розбила сім'ї, розділила закоханих, забрала синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка вистоїть проти цієї страшної боротьби, що їх дитина повернеться додому живою, хай навіть скалічено, але живою, аби ще раз побачити їх ясні очі, міцно обійняти і поцілувати, почути їх голос, а більше їм тоді нічого і не треба було…. Скільки сліз тут, у тилу пролили матері, жінки, кохані дівчата за тими, хто мужньо захищав на фронті свою країну, хто проливав кров, прикривав своєю спиною фронтових друзів, тих, хто впевнено йшов на ворога, маючи лише один патрон, тих, хто прямо дивились в очі смерті, тих, хто захищав їх! Цілий океан створився б з тих гірких, солоних жіночих сліз, і вода того океану була б змішана з кров'ю солдат, що залишились в обіймах смерті…
Саме про долю жінки у війні Олександр Довженко колись записав у своєму щоденнику такі слова: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Та не лише у тилу боролися жінки, дівчата з коричневою чумою, вони йшли на фронт, ставали у бій поруч з чоловіками, вони так само самовіддано йшли на ворога, так само тримали у своїх тендітних руках важку зброю, так само вбивали, вбивали заради перемоги! Велике враження на мене справив фільм « А зорі тут тихі» за мотивом однойменної книги Бориса Васильєва. Доля тих 5 дівчат вразила мене до глибини душі, до сліз, адже вони були ще зовсім молоді, вони б повинні були закохуватись, навчатись, будувати сім'ю, але їх хай важке, але мирне життя перервала ця страшна війна! Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня - це ті п’ять дівчат, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами, які поклали свої молоді душі на вівтар перемоги! А скільки їх таких відважних і сміливих було,
Твір «Мої захоплення»У світі навколо нас багато всього цікавого та захоплюючого. Кожен може знайти собі щось до душі. Захоплення людини – це те, що вона робить не тому, що треба, а тому, що їй це подобається. Існує багато речей, які викликають у мене інтерес, проте серед них я хочу виділити малювання простим олівцем та катання на велосипеді.Малювати я ніколи не вчився. Просто з дитинства в мене добре виходило перемальовувати фігури та обличчя улюблених героїв з мультфільмів та коміксів, а пізніше – обличчя людей з фотографій. Згодом мені стали купувати різні книжки з малювання. Я тренувався малювати на різні теми, проте мені досі цікавіше за все робити портрети простим олівцем. Я малюю не з натури, а з фотографій – сімейних та журнальних. Мені подобається, що під час малювання я залишаюся сам та можу сконцентруватися на тому, що роблю. Цікаво, що хоча це кропіткий, енергоємний процес, поки малюю, я дійсно відпочиваю. Зараз я викладаю фото своїх робіт в інтернет. Мені приємно, коли в мене виходить гарний малюнок, який подобається іншим людям. Гадаю, коли в мене буде більше вільного часу, я піду вчитися до художньої школи, щоб розвивати свої здібності.Інше моє захоплення – катання на велосипеді – з’явилося в мене зовсім нещодавно. Я познайомився з гуртом людей, які влаштовують разом велосипедні прогулянки по живописних місцях на вихідних. Серед них і дорослі, і діти. Минулих вихідних ми разом виїжджали за місто до річки, це приблизно десять кілометрів. Там ми влаштували пікнік, відпочили та повернулися додому також на велосипедах. Це було досить фізично виснажливо для мене, початківця. Та мені дуже хотілося, щоб мій відпочинок був активним, бо дуже багато часу я проводжу, сидячи за уроками та навіть малюючи. Тому їзда на велосипеді мені дуже підходить, а те, що я катаюся в компанії друзів, робить це заняття ще цікавішим.Коли в мене з’явилися мої захоплення, кожен мій день став цікавим. Мені легше даються домашні справи та уроки, бо я з нетерпінням чекаю можливості присвятити час своїм захопленням. Мені ніколи не сумно, а в голові постійно безліч творчих ідей. На мою думку, кожна людина має знайти для себе такі заняття, які дозволяють їй одночасно розвивати свої здібності, відпочивати, приємно проводити час та знайомитися з цікавими людьми.
Війна очима молоді
Війна
Була війна ...
Холодна, зла, жорстока...
Туман і тиша ...
Та ще гул гармат...
І йшла страшним кривавим полем
Матуся рідна, матінка свята!
Та ось страшенний шум та крики...
Припала до землі вона,
Сказавши пошепки: «Війна...»
І не сказавши більш нічого,
Підбігла донечка до неї
І стала жалібно благати:
«Прокинься, мамочко, матусю,
Пора і нам уже втікати.
Вставай же, мамочко, вставай,
Поглянь: втікають усі люди -
Такий страшний, матусю, грім!
Так страшно помирають люди !»
І обливаючись слізьми,
Вона взяла її за руки
Й кричала: « Матінко, прости, прости за страшну твою муку!»
Забрала злісная війна
І батька твого, і дитину.
А ти терпіла біль і страх,
І свічку ставила в хатині
За мир і спокій в Україні...
Та не судилося тобі
Дожити до твого дня святого,
Пішла в далекий мирний світ
Змарнілим цвітом барвінковим.
Віта Нечепорук, учениця 10-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1
Дай, Боже, ніколи нам війни не знати
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг і нарешті Перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога була за нами, що не задарма мільйони радянських солдат полягли у сиру землю на полях битви, вони віддали найцінніше, що мали – життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину!
З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія!
Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Ми повинні пам'ятати це аби не допустити ще однієї страшної війни, адже ІІІ Світової - бути не може, бо не буде переможців…
З перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські військові частини наступали на Західний Буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю.
Бої в Україні відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. Радянські війська будь-якою ціною прагнули відстояти столицю України. І боролися! Трималися! Воювали! Билися за Україну, за її серце – за Київ!
Війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. Палала Росія, Білорусія, палала ненька – Україна.
Вона розбила сім'ї, розділила закоханих, забрала синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка вистоїть проти цієї страшної боротьби, що їх дитина повернеться додому живою, хай навіть скалічено, але живою, аби ще раз побачити їх ясні очі, міцно обійняти і поцілувати, почути їх голос, а більше їм тоді нічого і не треба було…. Скільки сліз тут, у тилу пролили матері, жінки, кохані дівчата за тими, хто мужньо захищав на фронті свою країну, хто проливав кров, прикривав своєю спиною фронтових друзів, тих, хто впевнено йшов на ворога, маючи лише один патрон, тих, хто прямо дивились в очі смерті, тих, хто захищав їх! Цілий океан створився б з тих гірких, солоних жіночих сліз, і вода того океану була б змішана з кров'ю солдат, що залишились в обіймах смерті…
Саме про долю жінки у війні Олександр Довженко колись записав у своєму щоденнику такі слова: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Та не лише у тилу боролися жінки, дівчата з коричневою чумою, вони йшли на фронт, ставали у бій поруч з чоловіками, вони так само самовіддано йшли на ворога, так само тримали у своїх тендітних руках важку зброю, так само вбивали, вбивали заради перемоги! Велике враження на мене справив фільм « А зорі тут тихі» за мотивом однойменної книги Бориса Васильєва. Доля тих 5 дівчат вразила мене до глибини душі, до сліз, адже вони були ще зовсім молоді, вони б повинні були закохуватись, навчатись, будувати сім'ю, але їх хай важке, але мирне життя перервала ця страшна війна! Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня - це ті п’ять дівчат, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами, які поклали свої молоді душі на вівтар перемоги! А скільки їх таких відважних і сміливих було,